Вікторія Амеліна - Дім для Дома

наприкінці 80-х вулиці Львова ще й закипіли людьми. Старий нервував, на околиці було б спокійніше. А чи справді полковник вважав, що люди, які марширували тут із жовто-блакитними прапорами, краще б займалися чимось кориснішим, чи казав так лише на зло діду Євгену й зверхньому Ярославу Теодоровичу? Не знаю. Та навряд те саме старий висловлював Варгіним. Я думаю, полковник прикидається часом — так, як прикидається, щойно хтось зайде до кімнати — вдає ніби б’є мене кулаком, хоч насправді — гладить ніжно долонею. Хай там як, певно, старий просто знав, як то казали «по долгу службы», чим іноді закінчуються заворушення в тій країні, якій він усе життя служив.

Тож коли мітингували за визнання греко-католицької церкви, полковник навіть не пустив дружину до магазину. Діловито пішов із авоською сам, відстояв чергу, на що раніше ніколи не мав настрою. Відтоді Велика Ба все рідше виходила з дому, ніби прийнявши свою недоречність у черговому чужому місті, куди привіз її чоловік. І коли продавщиця з хлібного забула російську, Велика Ба майже не засмутилася — просто залишилась сидіти в своєму великому кріслі.

Та й чого було бігати по крамницях? Усі накопичені гроші розтанули в мить, як майже століття тому двоголові пташки в руках їхніх з Іваном дідів.

Полковник за грошима і не шкодує майже, каже, знав все життя, що все це погано скінчиться. Мовляв, сухарі, борошно й сірники — ось вічні цінності. Ну й земля ще — так, звісно, земля. Добре, хоч встиг полковник отримати свої шість соток за містом і поміняти їх, вигідно, без доплати майже, на затишну дачну ділянку на Замарстинові — якийсь чудак ладний був будь-що тої ділянки позбутися.

Тепер уже політичне життя затихло. Всіх перемогли, все вибороли? Тільки ж старі труби й вічні голуби не поділись нікуди, а старий уже й звик жалітись на місто.

Щоправда, новими сусідами в дев’яностих знову ставали «не ті». В квартиру Краснових, які виїхали до Росії, вселився якийсь бізнесмен, до квартири художниці, що виїхала до Польщі, — зарозумілі викладачі університету, ясне діло, хабарники. Тільки ненависна Варгіна так і лишилася в великій квартирі — сама. До поштової скриньки довго ще клали газети, які передплачував її чоловік. До всього, донька нових сусідів зверху взялася грати на піаніно. Це б нічого, не злочин. Тільки таланту немає. Коли вікна прочинені, чути собачі вальси й військові марші. Але найгірше, коли дівчинка намагається зіграти дев’яту симфонію — Людвіга ван Бетховена. «Ода до радості» ніяк не дається горе-музиці — чимдалі, то більше нагадує звичний військовий марш.

Одне слово, полковник цікавиться Львовом хіба що як містом, на яке можна скаржитись вічно.

Мама Оля помічає кожну деталь на фасадах будинків, як діти квіти в траві. Ось кругле віконце, ось завиток, ось м’язисті атланти на Будинку вчених — один уже повернувся спиною, інший дивиться на нас. Здається, зайдеш усередину — й раптом направду там бал у розпалі.

— І ми підемо на бал? — одразу уточняє донька.

— Коли виростеш, — викручується Мама Оля.

А он — крилатий венеційський лев, а тут — пес на стіні Домініканського собору.

— Схожий на нашого пса, — каже Оля, й це теж вигадка.

Мама Оля не помічає побитих доріг, свіжих плювків і недопалків, поламаних лавок у парку, щурів у дворику. Вона бачить квіти, які проростають із тріщинок у асфальті — не тріщинки. Так ніколи її донька не зможе уявити собі справжній Львів. А малій насправді подобаються тріщини, ями й криві бордюри — Маруся вивчає їх, рахує й запам’ятовує, як дірочки на шпалерах, як рани в віконній рамі, як шрам на обличчі діда. Всі ці недосконалості та нерівності й створюють Марусин світ.

Тамару, як і мене, дратує ця Олина ідеалізація міста. Вона фиркає, але теж мовчить.

Тамарине несприйняття Львова — наче природне явище, й вона не намагається пояснити його собі чи розтлумачити іншим. Хіба скаже мимохідь:

— У мене алергія на це місто, — скаже й звично стулить потріскані губи в рівну, наче військовий стрій, лінію. І ясно, що алергія ця не дуже непокоїть Тамару. — Я ж сюди не просилася.

Здається, Тамара має на увазі не лише місце, але і час — у нього вона не просилася теж. Хоча судячи з того, що я читаю на глибині, зараз часи не найгірші. Та з усією своєю впертістю, Тамара відмовляється жити в запропонованому їй часопросторі. Вона шукає роботу — телефонуючи за оголошеннями в позавчорашніх газетах. З одної фірми вона звільнилася, бо роботодавець посмів вирахувати з зарплатні тиждень, який вона прохворіла грипом. З іншої вигнали вже її, бо вона не стала терпіти похабних жартів начальника й невдало пожартувала у відповідь. Полковник пропонував влаштувати доньку до військової частини, але там виплачували зарплату лише іноді й лише продуктовим пайком. А працювати задарма Тамара аж ніяк не збиралася. Я гнівався на неї, бо думав, що в той «пайок» могла б входити і яка-не-яка тушонка...

Та з-поміж усіх Ціликів Львів, вочевидь, найменше цікавить Машу. Чи навіть не так: Машу, як її матір, не цікавить в теперішньому майже нічого, а Львів... Маша просто ненавидить місто. За те, що воно хоче стати її домівкою. Напрошується дзвінками трамваїв, новими друзями, парками, ніби створеними для побачень, на які Маша відмовляється йти з «місцевими». Щось не так з Машею, та я ніяк не збагну, в чому річ.

Після розлучення із Господарем, її мати вийшла заміж удруге — за якогось майора. Їздила за ним, як Велика Ба за полковником, — та вже не в якесь там Забайкалля або Карелію. Одразу поїхали в німецький Шверин, потім ненадовго до Курська, а тоді знову — в Німеччину, в те саме містечко. На канікули Маша приїжджала до Львова, іноді — до

— Я виросла у Німеччині, — вона так і казала.

Вперше вітчима відправили служити в Шверин, коли Маші було лише п’ять. Звісно, мати казала дівчинці, що життя в німецькому місті лише тимчасове, що це — відрядження, а не переїзд. Що лялькові будиночки й ратуша на центральній площі, різнокольорове морозиво, мандрівний цирк, кришталеві озера і герцогський замок їм, прибульцям з СРСР, не належать. Усе це належало німцям. Вони ж, родини радянських військових, у Шверині лише «в гостях». І стіни будинку, так само, як в Курську, чужі — дарма, що так хочеться саме їх прийняти за рідні. Та під кінець п’ятирічної