Клайв Стейплз Льюїс - Морські пригоди «Зоряного мандрівника»

він їх не стане! Справжнісінький богатир. Дзявкінсе, зніми-но з нього сорочину. Подивіться самі, панове: ось які м’язи! Ось які плечі! Десять півмісяців від добродія в кутку! Ви, мабуть, жартуєте, вельмишановний? П’ятнадцять! Вісімнадцять! Вісімнадцять півмісяців за лот двадцять третій! Хто більше? Двадцять один! Дякую, сер. Двадцять один півмісяць за лот…

Та тут Гавкінс, як був із роззявленим ротом, так і закляк: до помосту, брязкаючи зброєю, підходили солдати.

– Усі на коліна перед королем Нарнії! – прокричав герцог.

Багато хто з купців покорилися, чуючи кінське іржання з вулиці та згадавши чутки про висад королівського війська й захоплення палацу. А тих, хто спершу не хотів ставати навколішки, заходилися смикати за рукави їхні сусіди. Хтось вигукнув: «Хай живе король!»

– Гавкінсе, ти міг би накласти головою за те, що підняв напередодні руку на нашу королівську особу, – сказав Каспіан. – Проте ми пробачаємо тебе, бо ти вчинив це через необізнаність. Слухайте всі: півгодини тому работоргівлю в наших заморських володіннях було заборонено. Усі раби на цьому ринку віднині вільні!

Він підняв руку, спиняючи радісні вигуки, і запитав:

– Де мої друзі?

– А-а-а, ця чудесна дівчинка та її шляхетний супутник? – стріпонувся Гавкінс, запопадливо усміхаючись. – Поздоровляю, у вас були дуже дорогі друзі: вони пішли одразу за гарну ціну!

– Ми тут, ми тут, Каспіане! – закричали в один голос Едмунд і Люсі.

– До ваших послуг, сір, – пропищав із протилежного кутка Рипічип.

Усіх їх справді продали, та нові власники вирішили підшукати собі ще кількох рабів, і тому їх не відразу вивели. Натовп розступився, пропускаючи дітей і Рипічипа до помосту, і ось настала радісна хвилина зустрічі.

Тим часом до них поспіхом наблизилися двоє чолов’яг, судячи з плаття – остраханські купці. Жителі Остраханства, як відомо, смагляві й довгобороді. Вони вдягають плаття, яке вільно спадає донизу, та помаранчеві тюрбани. І якщо ви вже бажаєте дізнатися про остраханців більше, то відайте, що це мудрий, ґречний, щедрий, жорстокий та дуже давній народ.

Купці шанобливо поклонилися Каспіану, побажали, щоб на його вітчизні водограї благоденства повік зрошували вертогради розсудливості та доброчесності, та підійшли вони, звісно, не за цим: вони жадали отримати назад гроші, якими вже розрахувалися.

– Це цілком справедливо, високошановні, – відповів Каспіан. – Кожен, хто купив рабів сьогодні, має право повернути гроші назад. Гавкінсе, викладай сюди все до останнього мініму (мінім, як відомо, складає сорокову частину півмісяця).

– Невже ваша величність хочуть мене пустити на жебри з торбою? – заскиглив Гавкінс.

– Ти нажив ці гроші на чужому горі, – відповів Каспіан, – і якщо це справді тебе розорить, знай: ліпше бути злидарем, аніж невільником. Але де ж ще один мій друг?

– Ах, цей? – скривився Гавкінс. – Ой, будьте такі ласкаві, заберіть його щонайшвидше! Я буду лише радий. Такий негожий товар мені ще жодного разу не траплявся. Пропонував усім підряд – не брали. Зрештою оцінив його лише в п’ять півмісяців, та ніхто не спокусився. Навіть задарма віддавав, на додачу до інших – і то ласого не знайшлося. Дзявкінсе, приведи-но сюди Кислю.

Незабаром перед ними з’явився Юстас, який сповна заслуговував на таке прізвисько. Що ж тут дивуватися: прикро, коли тебе продають, але коли ще й не купляють… Юстас підійшов прямо до Каспіана й промимрив:

– Ну, звісно. Як завжди. Допоки нас тримали в полоні, ви хтозна-де там били байдики. І, певна річ, досі нічого не з’ясували щодо британського консула. Де вже там!

Увечері в палаці Вузької Гавані справили бенкет на всю губу. Віддавши всім вишуканий уклін та побажавши на добраніч, Рипічип пішов спати першим, адже за його словами: «Завтра, нарешті-таки, розпочнуться найсправжнісінькі пригоди!» Утім, ані завтра, ані позавтрому, ані в найближчі дні нічого такого розпочатися й не могло, позаяк тепер вони збиралися податися у досі незвідані моря до досі незвіданих земель, а для цього треба було як слід підготуватися. Отож «Зоряного мандрівника» розвантажили, і по колодах восьмеро коней виволокли його на берег, де найдосвідченіші корабельні теслі обстежили кожен-кожнісінький клаптик вітрильника. Відтак його знову спустили на воду та поповнили свіжими провіантом і питною водою, скільки влізло, тобто по саму ватерлінію, а влізло припасів всього на двадцять вісім діб. Та навіть цього, як із прикрістю зауважив Едмунд, вистачить їм тільки на два тижні невпинного плавання на схід, після чого розшуки доведеться перервати й повертати назад.

А поки відбувалися всі ці приготування, Каспіан користався кожною нагодою, аби порозпитувати в найстаріших шкіперів, яких йому вдалося розшукати у Вузькій Гавані, чи не знають вони, чи, може, що чули, про землю на схід. Задля цього цим бувалим морським вовкам із сивими короткими (які так і називаються шкіперськими) борідками та голубими очима він виставив не один кухоль елю й почув від них у відповідь багато-пребагато довгих та небувалих історій. Та ті, хто викликав найбільшу довіру, нічого й чути не чули про землі на схід від Самотніх островів, а багато хто ще й вважав, що коли запливти задалеко в той бік, то опинишся у роз’яреному морі, без жодної землі деінде, там, де лише високі хвилі повік-віків перекочуються через край світу. «Тут, треба думати, друзі вашої величності й пішли на дно!» – сумно кивали вони головами. А решта ж лише плели усяку нісенітницю про краї, що населені людьми без голови, про плавучі острови, люті водяні смерчі та про вогонь, що на воді горить. І лише один, на велику радість Рипічипа, сказав: «А далі за цим усім лежить сторона Аслана. Та це вже за краєм світу, й вам туди не потрапити аж ніяк». Та, коли в нього стали допитуватися подробиць, він лише й зміг сказати, що чув це від свого батька.

А от Берн зміг їм лише повідомити, що бачив, як шестеро його супутників відпливли на схід, і що з тих пір від них ані слуху, ані духу. Про це він розповідав Каспіану, коли вони з ним стояли разом на найвищій вершині Аври і спозирали Східний океан.

– Я часто буваю тут рано-вранці, – розказував герцог, – дивлюся, як встає з-за моря сонце, й часом мені здається, що воно сходить зовсім поруч, за милю-дві звідси. І тоді я згадую про своїх друзів і запитую себе, що ж там, за цим небокраєм? І хоча там, швидше за все, нічого немає, мені інколи буває соромно за те, що я залишився на березі. Та вас, ваша величносте, мені відпускати не хочеться. Адже ваша допомога тут може знадобитися. Закриття невільницького ринку здатне стати початком великих змін,