Іванна Желізна - Дружина мого ворога, Іванна Желізна

Розділ 7

Як тільки двері зачинилися за нашими спинами, і шум вечора залишився десь далеко у минулому, маски злетіли. Я встигла зробити лише кілька кроків, перш ніж відчула, як тиша нависає, мов перед бурею. І ця буря була ним.

— Ти смієш глузувати з мене? — голос Ліама розрізав повітря, мов ніж.

Я мовчала. Дивилася перед собою. Не на нього. Він цього терпіти не міг.

— Яке, чорт забирай, ти мала право посміхатися до нього?! Посміхатися мені в обличчя, поки Дрейк... поки цей виродок тримає тебе за руку?! — кроки глухо лунали по підлозі. Важкі. Невблаганні.

Я відчула, як його злість наростає, це був не гнів, а якась тваринна лють. Ліам знову вважав мене винною у власному приниженні. І знову хотів переконати себе, що може все контролювати. Навіть мене.

— Яка ж ти... дурна, Сакуро, — прохрипів він, ближче. — Дурна, наївна дівчинка. Думаєш, він прийшов туди заради тебе? Він прийшов, щоб показати, що може взяти все. Все, що належить мені.

Я повернулася до чоловіка обличчям. Нарешті. Мовчки. Зі спокійною посмішкою на вустах. І це розлютило його ще більше, ніж будь-які слова.

— О, тепер ти ще й знущаєшся?! — заволав він.

І знову удар. Різкий, безжальний, наче хтось намагався стерти з мене останні залишки волі. Та я більше не тремтіла. Біль стирався з кожним рухом, поступаючись місцем холодній рішучості. Я навчилася не реагувати. Просто стояти. Просто витримувати.

Це не був перший раз. І не найгірший. Та сьогодні було інакше.

Сьогодні вперше я розсміялася.

Голосно. Різко. Майже істерично. Сміх вибухнув із мене не тому, що було смішно, а тому, що більше не лишалося нічого, крім порожнечі. Це був сміх, який рятує від сліз. Від божевілля.

— Ти боїшся його, Ліаме, — прошепотіла я, коли він завмер.

Чоловік наблизився впритул, і я відчула, як йому хочеться змусити мене замовкнути. Але я не замовкла.

— Дрейк сильніший за тебе. Холодніший. Розумніший. І він не грає з людьми, як з речами. Саме тому... ти програєш. Ти вже програв.

Я бачила, як Ліам хитається між тим, щоб знову зірватися і тим, щоб зламати мене повільніше. Але в мені щось змінилося.

Я не боялася більше.

Ненависть, яку я відчувала до Ліама місяцями, розгорілася до чистого, ясного вогню. Я не кричала, не просила, не благала. Я стояла рівно. І дивилася йому в очі.

Бо в мені вже жила інша сила. Не відчай. А помста.

Ліам відвернувся. Мовчки. Але я знала, це ще не кінець.

Це початок.

***

Я сидів у авто, розкинувшись на задньому сидінні, спостерігаючи, як за вікном миготіли вогні нічного міста. Х'ю мовчав, як завжди, спокійний і невидимий, немов тінь. Він знав, коли я мовчу, краще не порушувати тишу.

І справді, я думав. Про неї.

Сакура.

Ім’я звучить, наче поезія. Коротке, ніжне, майже беззахисне, як і вона, на перший погляд. Але це тільки на перший.

Ця дівчина – не лялька. Хоча Ліам хотів зробити з неї саме це. Іронічно, наскільки явно він не розуміє, що тримає в руках не скло, а лезо.

Я бачив, як вона стояла поряд із ним, мовби мимохідь, мовчки, трохи осторонь. І водночас вся її постава кричала: Я тут. Я жива. І я не належу нікому.

Її краса – не та, що привертає увагу з першого погляду, ні. Вона, як музика, яку потрібно слухати уважно. Як картина, яку хочеться вивчати годинами, помічаючи нові й нові деталі. У неї очі, в яких можна потонути. І не тому, що вони просто красиві, а тому, що в них щось живе. Щось глибоке. Те, що не вдається вдавати.

Навіть те, як Сакура носить рожевий колір… Це треба вміти. Це треба відчувати.

— Вона інша, — озвучив я вголос, не очікуючи відповіді.

— Сильна, — нарешті обізвався Х'ю. Його голос був рівним, спостережливим, але я знав: він помітив те саме, що і я. — І розумна. Це рідкість.

Я хмикнув.

— І небезпечна, якщо вирішила вийти з клітки.

Мовчанка знову запала в салоні.

Я схилив голову до вікна. У пам’яті ожив той момент, коли я взяв її за руку. Її шкіра прохолодна, тендітна. А пальці трохи тремтіли. Вона боялася, але не відступила. Дивилася мені в очі так, наче знала, що я – останній шанс. І це було... прекрасно.

Сакура, як жінка, якою хочеться володіти. А як істота, яку хочеться оберігати. Бо вона ще не розкрилася повністю. Але я бачив, у ній спляча сила. І якщо її пробудити…

Світ може тремтіти.

— Знайди все, що можна про неї, — спокійно кинув я Х'ю.

— Уже шукаємо, — коротко відповів він, не відриваючи очей від дороги.

Я заплющив очі й посміхнувся куточками губ.

Так, Сакуро. Ти потрапила в правильне лігво. Тільки ось, що цікаво: хто ким зіграє.

 Я тобі не Ліам.

 Я не хочу просто володіти. Я хочу дивитись, як ти виростаєш у вогонь. І, можливо, загорітися в ньому.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍