Луї Фердінанд Селін - Смерть у кредит

вийти, ми користуємося нагодою, щоб зайти до пані Еронд, робітниці, яка церує мережива. Вона рихтує всі вишиті та мереживні товари нашої крамнички, часто дуже старі, які так важко привести до ладу.

Вона мешкає майже на іншому кінці Іврі, на недобудованій вулиці Палісс, серед полів. Це халупа. Повсякчас, коли ми приходимо, намагаємося поквапити її. В неї ніколи нічого не готове на призначений термін. Клієнтки жорстокі й скупі до неможливости. Щораз або майже щораз я бачив, як мати страждає від загайности робітниці та від невчасно повернутих мережив. Якщо купувальниця нарікала на дірочку на її валансьєнському мереживі, то на неї, можна було чекати цілий рік.

Долина за Іврі була значно небезпечніша, ніж дорога до тітки Арміди. Жодного порівняння. Постійно назустріч траплялися якісь лайдаки. Вони гукали до моєї матері. Якщо я обертався, то одержував ляпаса. Коли болотяка ставала такою рідкою й грузькою, що можна було загубити черевика, отже, ми вже близько. Халупа пані Еронд самотньо бовваніла серед поля. Собака вже чув нас. І гавкотів щосили. Нас помічали крізь вікно.

Щоразу наша поява була несподіванкою для пані Еронд, побачивши нас, вона сиділа приголомшена. Мати засипала її докорами. Усі скарги відміталися. Під кінець обоє умивалися слізьми. Мені залишалося лише чекати, визирати у вікно… якомога далі… вдивлятися у тінисту долину, що тяглася далеко, аж до берегів Сени, до хаосу земельних ділянок.

Наша робітниця працювала при світлі гасової лампи й псувала собі зір. Моя мати постійно приставала до неї, аби та провела газ: «Це справді абсолютно необхідно!» — казала вона на прощання.

Пані Еронд справді псувала собі сітківку ока над крихітними дірочками в мереживі, павутинками. Моя мати казала це не для власної користи, а з дружніх почуттів. У хатину пані Еронд я потрапляв тільки вночі.

«Нам проведуть газ у вересні!» — щораз запевняла вона. Це була брехня, просто щоб не надокучали… Моя мати, назважаючи на всі її недоліки, дуже її цінувала.

Мати страх як боялася робітниць, хапких на руку. Пані Еронд була порядною, як ніхто. Жодного разу вона не обрахувала нас ні на сантим. Вона ледь животіла, тимчасом як через її руки проходили справжні скарби! Венеціанські мережива з риз, які зараз можна побачити хіба в музеї! Коли моя мати пізніше заводила про це мову у хвилину відвертости, то була дуже зворушена. На очі наверталися сльози. «Ця жінка була справжньою чарівницею! Шкода, що вона ніколи не дотримувалася слова! Жодного разу не виконала роботи вчасно!..» Чарівниця померла, не дочекавшись газового освітлення, від утоми, грипу, а також від прикрощів, які вона спізнала від свого чоловіка-вітрогона… Померла після пологів… Я добре пам'ятаю її похорон. То було в Малому Іврі. Нас було лише троє, я та мої батьки, чоловік навіть не завдав собі клопоту! То був непоганий на вроду хлоп, який пропивав усе до останнього су. Він роками зависав у барі на розі вулиці Гайон. Принаймні його бачили там років з десять. А потім він зник.

Коли ми виходили від робітниці, на цьому наші перегони не закінчувалися. Біля вокзалу Аустерліц ми знову гнали учвал, а потім заскакували в омнібус до Бастилії. Поряд із Зимовим цирком була майстерня великої родини на прізвище Вюрцем, краснодеревників з Ельзасу. Саме вони гримували під старовину всі наші меблі, консолі, столики. Двадцять років вони робили це насамперед для Бабусі, а потім уже для інших. Інкрустації ніколи не трималися, то був вічний предмет дискусій. Вюрцем був митцем, у своїй справі він був неперевершений. Його жінка, тітка, шваґер, два кузена та четверо дітей навіть спали в стружках. У нього також ніколи нічого не було готове. Він мав одну пристрасть — рибалити. Часто тижнями пропадав на каналі Сан-Мартен, замість того щоб працювати над замовленнями. Моя мати просто буряковіла від злости. А він ще й відповідав зухвало. А потім перепрошував. Родина заливалася слізьми, ридало дев'ятеро, а нас було лише двоє. Вони були «бездонними діжками». Не платили квартплату так довго, що їх врешті випхали на вулицю, тож вони знайшли собі притулок у нетрях на вулиці Коленкур.

Їхня халупа стояла в самому низу, в яру, куди ми добиралися по дошках. Уже здалеку долинали крики, й ми прямували на світло ліхтаря. Коли я був у них, мені завжди свербіло скинути на долівку горщик з клеєм, який постійно деренчав на плиті. Якось я таки наважився. Коли про це дізнався мій батько, то зразу попередив матір, що колись я його задушу, у мене вочевидь такі схильності. Він усе бачив наперед.

Приємною рисою Вюрцемів була їхня незлопам'ятність. Після найбурхливіших скандалів, як тільки їм казали кілька примирливих слів, вони починали наспівувати. Вони ні в чому не бачили трагедії, легковажні роботяги! Не такі вибагливі, як ми! Мати завжди посилалась на них, як на приклад, аби налякати мене. Тим часом я вважав їх дуже симпатичними. Я засинав у їхніх стружках. Мене треба було добре поторсати, щоб я був здатний бігти до бульвару й заскочити в омнібус, який їхав до Винного ринку. Усередині він здавався мені чудовим через велике скляне око, що відкидало фігури зі світла на весь ряд сидінь. То було просто дивовижно.

Жандарми галопують вулицею Мартір, усі зупиняються, аби їх пропустити. Тож до крамниці ми добуваємося з великим запізненням.

Бабуся повзе у свій закуток, мій батько Оґюст нацуплює на вуха кашкет. Він походжає туди-сюди, як лев на капітанському містку. Мати падає на ослінчик. Вона завинила, що вже там пояснювати. Усе, що ми робили дорогою, нікому не до вподоби — ні Бабусі, ні батькові. Врешті ми зачиняємо крамничку… Чемно кажемо одне одному «до побачення». Утрьох вирушаємо спати. Додому ще добрячий шмат дороги. Це за універмагом «Бон Марше»[8]. З моїм батьком було нелегко порозумітися. Коли він не був на службі, то обов'язково носив морський кашкет. Він завжди мріяв стати капітаном далекого плавання. Ця мрія зробила його вельми жовчним.

Вікна нашого помешкання на вулиці Бабілон виходили на «Місії»[9]. Всі ті кюре часто співали, навіть уночі вставали й починали співати свої гімни. Ми не могли їх бачити, оскільки вікно затуляла стіна. Від цього помешкання було трохи темнувате.

У страховій компанії «Коксінель-Енсанді» мій батько заробляв небагато.

Через сад Тюїльрі мене часто доводилося нести. Тоді всі жандарми мали великі черева. Вони стояли нерухомо під ліхтарями.

Сена зачаровує дітей, відблиски на воді ряхтять під поривами вітру, внизу глибока безодня, що рухається й гарчить. Повертаємо на вулицю