Анастасія Нікуліна - Сіль для моря, або Білий Кит

в неї пахло вареною кукурудзою. Вона кричала просто у вухо. Її брови високо злетіли на лоба. — Я питаю, що це таке? — Вона показувала пальцем на монітор ввімкненого ноутбука.

Ліза прокинулася й сіла в ліжку.

— Ти чіпала мої речі? — побіліла дівчина.

Як вона могла заснути? Мама прочитала всю розмову. Що тепер буде? Як вона могла?

— Твої речі? Твої речі?! — продовжувала кричати мама. Вона стала відкривати шухляди столу й викидати звідти усе, що бачила. — Ти подивись, який у тебе бардак!

Ліза стискала кулаки й бачила, як на підлогу падають олівці, фарби, аркуші з малюнками для Кита. Одним рухом мама перетворювала мрії на сміття.

— Це все твоє, кажеш? Це куплено на наші з батьком гроші, але тобі й цього забагато! Я все викину сьогодні ж! Ти нічого не цінуєш, досі не навчилася бути вдячною? Боже, як же мені набридло твоє ставлення до всього! За що мені це?

Ліза мовчала. І зараз мовчання чомусь не зупиняло потік злості. Мама перевела погляд на ноутбук і спалахнула ще більше.

— А це? Це… Я все розповім батькові, чула? Поцілунки у тебе в голові? Може, ще й переспати з ним хочеш?

— Ні, мамо, я не…

— Ніяких гулянок. Сиди вдома і вчись, зрозуміла?

— Але зараз літо!

— Твоє літо скінчилось! — Мама закрила ноутбук й витягла шнур зарядки з розетки. — Ми стільки для тебе зробили! Ти знаєш, який важкий для нас із батьком був цей переїзд? А все для тебе, все для донечки! Щоб тільки їй було добре, щоб тільки їй було спокійно! Просто будь людиною, ходи до школи, вчися, живи по-людськи! Хіба це важко? Ти не витримала й місяця! Якби хоч вчилася нормально, я б тобі жодного слова не сказала. Ти півроку ­брехала мені, що в тебе все добре! І тепер хочеш, щоб я тебе жаліла? Надто довго я тобі потурала у всьому! Цього не буде! Годі! Та якби я не прийшла до школи, тебе просто звідти вигнали б! Подякуй мені, що я домовилася з директором!

— Дякую, — прошепотіла Ліза. Коли б мама лиш знала, як вона хотіла, щоб її вигнали… Вона справді прогулювала школу. А як інакше?

— Тепер сиди і вчись, я ще раз ганьбитися не буду! Ти дивись, вона хоче, щоб її поцілували! Про мужиків вона думає, героїня любовного роману, — виплюнувши останні слова, мама вийшла з кімнати, прихопивши й ноутбук.

Що тепер робити? Ліза сиділа на підлозі й ридала, роз­мазуючи сльози по обличчю. Почула, як унизу грюкнули двері й хриплувато клацнув замок, ніби хтось зламав товсту гілку. Дівчина кинулася вниз, але її зв’язки ключів біля входу не було. Вона вдарила кулаком об двері і навіть не відчула болю. Ліза опустилася на килимок коло дверей і обхопила коліна руками. Мама більше не розуміла її, вона не хотіла ні чути її, ні бачити. Невже вона не помітила її старань? А школа… Простіше було брехати, ніж сказати правду про те, що чекало її на перервах, що підстерігало після уроків. Дівчина схлипнула. Якщо тут вона нікому не потрібна — вона піде. Вона зробить їм послугу, щоб більше ніхто нею не переймався і через неї не ганьбився!

Втираючи сльози, Ліза піднялася до кімнати. Надягла сірі спортивні штани, взяла олімпійку з капюшоном. Опустила в кишеню камінець-кита. Поклала в рюкзак плед, ліхтарик, конверт із заощадженнями, рушник, зубну щітку й пасту. Подумала і поклала крокси. Залишила мобільний телефон на ліжку. Його подарувала мама на день народження минулого року. Ще рік тому вона навіть не думала, що захоче втекти. Що їй доведеться втекти. Нехай він їй і залишається! Нехай все їй залишається. І Туманівка, і нова оселя, і всі спогади, і все минуле життя — все це її тепер більше не зачепить. Ніколи!

Дівчина вилізла через вікно, зістрибнула на гараж і потім — на траву. Невдало приземлилася на п’яти, і вони віддали в коліна глухим болем. Вона скривилася й пошкандибала в бік моря.

«Посплю на березі чи в катері. А завтра — поїду». Від цієї думки на душі стало легко. Не буде більше криків і лайки, ніхто не вказуватиме, що їй робити. «Я сама все вирішуватиму. І до школи я більше не піду. Ніколи не побачу їх… Як добре!» Ліза голосно розсміялася. От тільки Кит… Треба написати йому. Біля пляжу повинно бути інтернет-кафе. У нього ще назва така смішна — Райдужний кіт чи пес…

FANTOM зустрів її як завше гостинно. Ліза забралась усередину, витягла з рюкзака плед і загорнулась у нього. Вона спустила ноги з борту катера й бовтала ними в повітрі, вдихаючи ніч. Це був її улюблений час. Якщо вдень сюди ще могли зайти випадкові перехожі, то вночі пляж залишався геть безлюдним. Дівчина підвелася, скинула одяг, склавши його на борті, спустилася з катера й підійшла до моря. Вода була дуже тепла, а повітря над нею — трохи прохолодне. Зайшла по коліна. Море зігрівало. Вночі воно було чарівне: кругом темрява й тиша. Ліза зайшла по пояс і милувалася сяючим обідком навколо себе. Провела рукою по воді, і за нею потягнувся мерехтливий шлейф. Удалині блимав вогонь маяка. Виднілися вогні ­міста та порту. За спиною стишився шум Туманівки, і шелест хвиль, що набігали на берег, посилився. Море заспокоїлось і ніби засинало.

Ліза увійшла в місячну доріжку, тримаючи голову над водою, щоб не намочити волосся, і попливла вперед. Вона відчувала себе частиною моря. І це було прекрасно. Вона була вільна, вільна від усього. Поплававши трохи, зійшла на берег і повернулася на борт FANTOMа, закутавшись у рушник. Зірки над головою здавалися інакшими, ніж із вікна. Вони здавалися ближчими. Ліза не помітила, як задрімала. Її розбудили крики.

— Лізо! Лізо! — кричав хтось далеко.

Сонна дівчина протерла очі. Темряву розтинали два яскраво-жовті промені ліхтарика.

— Лізо, де ти? Лізо, озвися!

— Мамо? Тату?

Вона впізнала голоси. Чому батьки тут? Невже прий­шли по неї? Ліза підвелась і зістрибнула з катера. То вона таки потрібна їм? Очі защипало. Дівчина зрозуміла, що насправді хотіла не втекти, а щоб її повернули. І вони прийшли по неї. То їм не все одно? Вона зробила кілька кроків уперед. Ліхтар засліпив їй очі, і дівчина затулилася долонею від світла.

— Лізо? Ти тут! Лізо!

Мама бігла до неї щодуху, тато ледве встигав за нею. У мами було заплакане обличчя.

— Слава Богу, Лізо! Ми тебе знайшли! — Вона міцно обіймала Лізу. Тато мовчки стояв поруч. — Ходімо додому?

Ліза мовчала й дивилася з-під лоба на маму. Батьки були зовсім несхожі на себе. Вони нарешті її зрозуміли? Може, якщо повернеться, все буде по-іншому? Дівчина здригнулася: з боку моря повіяло холодом. А вдома тепло й можна буде зробити собі гарячого шоколаду… У животі одразу підступно забулькало при думці про шоколад. Ліза глибоко вдихнула і здалася:

— Добре.

Усю дорогу мама міцно тримала Лізу за руку, ніби боялася, що вона знову втече. Тато йшов поруч і час від часу гладив дівчину по голові. Вони поводилися так само, як після того випадку… Хоча ні, тоді вони були ще більш