Страгозорый - Небезпека у лісі! {оушен}, Страгозорый

Глава сьома. Загублене місто.

      Землі довкола мене дійсно були мертвими. При тому, дуже небезпечні. Не марно їх так назвали.

      Довкола не було абсолютно ніякої рослинності. Навіть дерева - і ті вже скоро почнуть зламуватися від сильного вітру через те, що тут вже давно - і схоже, вже ніколи, - не було води, щоб хоч якась невеличка галявина почала оживати. 

      На тварин тут і натяку не було. Вони або просто втекли звідси, або вмерли, якщо не встигли звалити звідси. Воно й не дивно. Нормально жити тут ніхто не зможе без здобичі й води. Навіть город нормально неможливо зробити - вітер вириває навіть дуже сильні посіви.

      Сам вітер летів у обличчя, гонючи пісок у очі, що дуже заважало летіти. Доводилося постійно майже повністю заплющити очі. Тоді, через те, що нічого не було нормально видно, доводилося уповільнюватися й дивитись на те, що було попереду.

     Вітер штовхав назад. Він наче не хотів, щоб я летів туди, куди не змогли пролетіти інші гібриди. Здавалось, його потоки тут ніколи не знають спокою.

     Ось одне дерево все ж вирвало з коренями, коли воно не витримало такого навантаження. Воно з тріскотом вирвалося з землі, і нещадний вітер, тріплячи гілки, вдарив чорним стовбуром по землі. Почулося ще декілька голосних стогонів зі сторони дерева, і воно нарешті повністю затихло аж до того моменту, доки вітер не продовжив з ним бавитися, трохи піднявши над землею й потягнувши кудись в глибину піщаного туману. 

    Не хотів би я опинитися на його місці, тому варто спробувати летіти якомога швидше. Коли я вже втомився летіти й намагатись при цьому використовувати енергію вітру, яка тут була не дуже корисною і тільки на марно використовувала мою енергію, я нарешті вирішив приземлитися. Так дійсно стало набагато краще, хоч інколи доводилося зупинятись через те, що лапи починали легенько нити від дуже швидкої ходи.

    Над головою торчали вже яку годину хмари. Вони були густими. Настільки густими, що здавалось, наче зараз впадуть на землю. Тут завжди були подібні тучі. Не знаю, звідки вони беруться, але факт залишається фактом.

     У повітрі потихеньку починає з'являтися запах дощу. Значить, через декілька хвилин він точно буде. Не хочеться мені намагатись протистояти вітру й при цьому бути мокрим. Така собі перспектива.

     Ледь знайшовши невеличку печеру - та й та не дуже дозволяла мені у собі нормально розміститися, бо була дуже малою, - я спробував знайти зручну позу. Важко було це зробити, тому через деякийсь час я забивши на ці кляті спроби, ліг у позу «лебедя» - ледь влігся так, щоб усе вміщалося в печері, й поклавши голову на землю, заховав ніч під крило.

     Звісно, був ризик того, що мене тут можуть знайти, але він був дуже малим. Я не певен, що хтось захоче хоч колись знову потрапити до мертвих земель, дивлячись на те, скільки скелетів я вже встиг побачити, коли летів.

      Цікаво, скільки я вже ось так зміг пролетіти? Сподіваюсь, що хоча б більше десяти відсотків, а не просто спочатку намагався змагатись з вітром, а потім зрозумівши, що варто йти, пройшов менше п'яти відсотків усієї території.

..

 

..

 

..

 

..

 

..

     Оушен зустрів мене доволі привітно. Він був живим, активним. Мені спочатку навіть здалося, що я потрапив до вулика чи чогось подібного, який вирішили збільшити завдяки якимось пристроям і заселити різними гібридами.

     Вони не дуже були схожі на тих гібридів, до яких я вже звик. У багатьох були якісь малюнки на лусці. Наприклад, у якогось гібрида на синій лусці були зелені полоси. У іншого взагалі одна частина зелена, інша жовта, наче генетика не знала, який колір йому варто дати, тому розділила його луску на «чорне та біле».

     Усі були такими різними, цікавими, що мені хотілося роздивитись багатьох з них. Але було якось не прикольно, якщо я стану десь в кутку і буду стояти та без сорому розглядати невідомих гібридів. Тому задовольнявся тим, що міг собі зараз дозволити.

      Розташування будівель було теж доволі цікавим та незвичним для мене. Зазвичай наші будинки стояли поряд, а тут один на одному. До речі, це навіть в якомусь сенсі зручно. Не займає багато місця в ширину, хоч ти й не можеш зробити свій город на землі, бо просто може не бути твоєї власної ділянки.

     Дороги тут були не дуже великими. Або ж гібридів на них просто повно було... Мені було незвично ходити ось так, по наповнених вулицях, намагаючись не наступити на чийсь то хвіст і при цьому розглядати усе довкола. Навіть в якомусь сенсі важкувато робити одразу дві справи. Хотілося ж і розглянути усе добре, і при цьому не напартачити в перший же день свого перебування тут перед кимось.

     Також, як я зрозумів, на усіх дорогах були розташовані усілякі прилавки. Бо куди б я не пішов, усюди щось та й продають - їжу, броню зі зброєю, якої я ніколи не бачив, гарне каміння, яке начебто замовлено на вдачу чи щось таке. Тут навіть дуже великі яйця були. При чому запахів від усього цього була просто купа, що я навіть і не знав, який з них самий приємний.

     Вирішивши зробити невеличкий так би мовити привал, я підійшов до одного з прилавків, почав розглядати те, що лежало на ньому. Ці яйця були дуже великими, схожими на яйця гібридів, але можливо трохи меншими за них. Усі вони були підписані, але нормально почерк я розібрати не зміг.

— Вибачте, а чиї це яйця?... - Запитую, не втримавшись, коли підійшов до прилавку. Все ж, цікаво дізнатися, бо таких я ще ніколи не бачив.

— Зараз у мене є яйця курки, лисиці, кажана, та динозавра.

— Лисиці начебто яйця не несуть... - З легким сумнівом мовив я, розглядаючи яйця.

— Це спеціальні. - Почав пояснювати мені продавець. - Навчені гібриди беруть геноми різних тварин і заповнюють ними яйця. Потім завдяки спеціальним інкубаторам «редагують» структуру.

— Ну і нащо ці яйця?

     Ну реально, нащо мені чекати, доки якась лисиця вилупиться з яйця, якщо я можу піти на полювання й знайти собі ту нещасну лисицю?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍