Тетяна Гуркало - Ліїн із роду со-Ялата. Інтригани, Тетяна Гуркало

— Спеціально, — сказав сивий нічний вовк. — Пастка на любителів проникати потай. А ось чому не спрацювала сигнальна нитка?

— Може, її відсунули, не пошкодивши? — задумливо сказав Мікал. — Я б зміг… якби я мав можливість вивчити. Хм… простіше все ж таки відвести енергію, але це я врахував і помітив би.

Він потер підборіддя.

Дівчат, що застигли трохи осторонь людей, що обговорюють ситуацію, мало не збив з ніг ще один молодий нічний вовк.

— Діда не вистачає, — видихнув він. — З перлами. Причому перли там звичайні, і скринька звичайна, а дід до приймального залу не дійшов. І... і ще через деякий час, наче спеціально, один ідіот-купець намагався зайти з амулетом на шиї. Захисним, але надто потужним.

— Навряд чи збіг, — буркнула Ловарі. — Так, шукаємо діда з перлами. Перекриваємо все, що тільки можна, навіть димарі… Купець де?

— У підвалі праворуч від солінь, — відповів вовк.

Ловарі насупилась, їй здалося, що вона щось ось щойно випустила з виду. Щось важливе.

А Мікал, котрий завжди і скрізь добре орієнтувався в просторі, задумливо промовив:

— А це ж недалеко від бібліотеки, ледь не під нею. І всі слуги знали, що різних буянів замикають саме там, щоб остигли в прохолодному приміщенні.

— Прокляття.

— Я до купця, — сказав колишній придворний маг.

— Не один, — зупинила Ловарі.

Подивилася на Ір'єну та Камену, яких так і не відпустили.

— Дівчат у центральну кімнату. Захисникам накажи бути готовими, можливо, хтось просто повірив у кристал, на якому вся наша сила тримається і прийшов його чи красти, чи знищувати. Із палацу нікого не випускати.

Маг кивнув і пішов, поманивши за собою Ір'єну та Камену. Слідом одразу ж кинулися п'ятеро нічних вовків.

А решта залишилася, і вже виходячи, Ір'єна встигла почути, що в першу чергу посилять захист і відправлять якогось птаха в якусь школу.

***

Дівчат колишній придворний маг на півдорозі до найзахищенішої кімнати палацу передав одному зі своїх учнів і наказав поспішити. Сам же пішов у підвал, не бажаючи гаяти час. Але все одно не встиг.

Розпитати купця про причину його дивної поведінки не вдалося. Хтось зламав цьому нещасному шию. Причому на його обличчі застигло таке здивування, ніби йому пообіцяли золоті гори і він був певен, що його прийшли звільняти.

Мірак похитав головою і сів біля тіла.

— Де його амулет? — спитав, нібито бездумно, дивлячись на обличчя трупа, а насправді більше принюхуючись до знайомого солодкуватого запаху.

Вовки, що супроводжували, переглянулися.

— Мабуть, у тому приміщенні, де й відібрана у прохачів зброя, — відповів один із них.

— Зрозуміло, — прошепотів маг.

Торкатись до тіла він так і не наважився. Той, хто вбив купця, цілком міг додуматись повісити на нього якусь пастку. А може, й не додумався, може швиденько провів скорочений варіант ритуалу для збору енергії, фактично принісши нещасного спільника в жертву. І пішов, посміюючись над людською жадібністю та наївністю.

— А може, й поєднав, — вирішив Мірак і став на ноги. — До підвалу нікого не впускати, особливо сюди. Потім попросимо когось із примар подивитися на тіло. Від нього смердить демонами.

Вовки знову переглянулись.

— Я піду, скажу, — вирішив один із них і, не чекаючи особливих вказівок, утік.

— А ми йдемо шукати амулет. Раптом він його не просто так приніс, не тільки задля того, щоб привернути до себе увагу.

Вовки промовчали і пішли за магом.

Зброю охороняв молодик, майже хлопчик, зате справжнісінький вогненний маг. Причому сильний та талановитий, судячи з того, що йому вже в цьому віці щось довіряли. На Мірака він дивився з таким обожненням, що колишньому придворному магу навіть стало ніяково через те, що він це юне обдарування якщо і бачив, то не запам'ятав.

— Ніхто не намагався зайти? — спитав Мірак.

Хлопчик похитав головою і відповів:

— Загалом ніхто. І сигналку не чіпали, я нитку пустив трохи вище за рівень колін. Навіть якщо хтось здогадався зламати вікно і тихенько залізти, я б дізнався.

Мірак хлопця похвалив і велів відчинити двері.

Амулет валявся там, куди його кинули. Прямо посеред столу, трохи правіше за розсип саморобних «мисливських» ножів і кількох гарної якості, що виглядали на цьому столі дещо недоречно. Сигнальну нитку хлопчика справді ніхто не турбував. Закладене дошками та ґратами вікно було ціле та неушкоджене. А ось амулет поводився дивно, він світився і мляво ворушив клубком ниток із пошкодженого плетіння.

— Зараза, — пробурмотів Мірак, подивився на юне обдарування, яке з цікавістю заглядало в приміщення і велів йому покликати когось старшого й досвідченого. А ще збігати до варти і сказати, щоб поки що нікого пускали.

Хлопчик з тупотом помчав.

Один із вовків побіг слідом, доповідати начальству і посилювати всілякі запобіжні заходи. А колишній придворний маг із ще одним вовком залишилися.

— Може, його накрити чимось, — спитав вовк.

— Боюся, воно тільки підживиться. Зв'язати я його не ризикну. Зробити це скоріш за все навіть Мікал не зможе, а він в сплетіннях-розплетіннях талановитіший і досвідченіший за мене. Так що будемо просто перенаправляти енергію. І сподіватимемося, що її там не стільки, щоб зруйнувати половину міста.

Вовк тільки кивнув.

***

Населення палацу со-Ялата забігало. Слуги перемістилися ближче до кухні, з котрої в разі чого було легко втекти, або спуститися в підвали.

Біля воріт обурювалися люди, яких не пустили до господарки скаржитися і вимагати справедливості.

Нічні вовки, та й не тільки вони, нишпорили коридорами, заглядали у всілякі кімнати і навіть ходили по запилених таємних переходах, намагаючись відшукати діда з перлами. Але він наче крізь землю провалився, його не було ніде. Чи він став невидимкою. Чи знав про палац щось таке, чого не знав ніхто. Власне, будь-який чужинець був би одразу впійманий і допитаний, як і будь-хто, хто начепив на себе ілюзію. Але чомусь не було ні тих, ні інших.