КАТЕРИНА ЧУЧАЛІНА - Сучасні амазонки, КАТЕРИНА ЧУЧАЛІНА

    - Може бути, - кивнула дівчина у білому халаті. – Але зарий їх у землю на три тижні, і вони відновляться.

    - В готелі є земля? – Різко обернулася напів кореянка.

    - Лише у тих місцях, де твої браслети можуть вкрасти. Але з ними нічого не станеться навіть якщо ти покладеш їх у землю за рік, – повідомила панна Травень. Трійця смикнулася.

     - Добре, - філософські підсумувала Ра Он, - що я взяла із собою й інші прикраси.

  Здається, у банкетній залі на них ніхто не чекав. Ну, можливо, чекала дівчина з блокнотом. Вона радісно посміхнулася трійці та провела їх до їхнього круглого столику на п’ятьох осіб.

   - Зараз у бенкетній залі вечеряють найменші – дівчата за останні три роки. А потім вже все тут заполонять старші, - вона перелякано запнулася, ніби бовкнула щось зайве.

    І саме в цю мить, трійка дівчат проходила повз столики зі старшими дівчатами. Біля одного з них, Марта Гроза стояла перед високою стрункою дівчиною із темним волоссям, що, як і у Ра Он, було заплетене у високий кінський хвіст. Трійця цього ще не помітила, але очі у дівчини були жовто-зеленого кольору, як у кішки.

     Дівчина була у бежевому комбінезоні зі штанцями до кісточок, поверх якого була накинута плетена жовта кофтинка з вовни.

    Андромеда та Б’янка заверещали:

   - Яка ж вона гарна!

    Ра Он смикнулася та повідомила:

   - Від Андромеди я очікувала на будь-яку дурницю, але від тебе… Б’янко!

   - Ти просто їй заздриш! – Дуетом повідомили нові подруги, а тоді посміхнулися одна одній.

   - Доню, - звернулася пані Гроза до гарної дівчини, а трійця смикнулася, - тобі не буде спекотно у цій кофтинці?

   - Ну матусю, тут же скрізь кондиціонери, а я постійно мерзну, - повідомила дівчина у жовтій кофтинці приємним низьким голосом.

    - Я знаю, моє янголятко, але не перегрійся, - і пані Марта погладила свою доньку по щоці. Донька смикнулася. Андромеда теж би смикнулася, якби її так само погладили при свідках.

   Зрештою, дівчина з блокнотом довела їх до їхнього столику. За ним мали б сидіти ще дві нові амазонки, але вони сховалися за іншими столиками, власниці яких були добрими до тих, кому випала важка доля сидіти разом зі зрадницями.

   - Може, - припустила Андромеда, куштуючи спаржу у вершках та смакуючи печеним лососем із зеленими стеблинами часнику, – це – на краще. Ми втрьох вже – дуже гарна команда. – Ра Он вирячилася. – Не хвилюйся люба, - Роді погладила напів кореянку по руці, та смикнулася, - це – я так жартую. Може, ти зірвешся та розповіси нам із Б’янкою свої найогидніші таємниці?

   - Ти – перемогла, радість мого огидного життя, - ледь не почервоніла Ра Он. – Я все ж розповім вам найогидніші епізоди мого життя, хоча стримувалася до останнього. Справа у тім…, - вона озирнулася. Найближчі столики вже зникли з бенкетної зали, - що ви – НАЙОГИДНІШЕ, ЩО СТАЛОСЯ У МОЄМУ ЖИТТІ!!!

   Кімнати трійці були на останньому, дев’ятому, поверсі. Схоже, тут селили людей, що оплачували економ (чи може навіть – бюджетний) клас. Коридор був якійсь майже занедбаний. Але в ньому,  на рівній відстані одна від одної стояли невеличкі столики із книгами, з обох сторін яких стояли недорогі стільці. Як пізніше здогадалися дівчата, це була єдина розвага яку готель пропонував мешканцям економ класу.

    Андромеда відчинила своїм ключем їхню, з Ра Он, кімнату та обомліла. Кімнатка була невеличка: з двома ліжками по правий та лівий боки стін, з двома сумнівними тумбочками та лампами біля ліжок. Вікно було одне, між ліжками. Там ще був манюній столик, без стільців та манюній холодильник. В холодильнику їжі не було. Ще був електричний чайник та запакована пачка чорного чаю. Ліворуч від входу була манюня душова, щоправда, ще з раковиною та унітазом.

  - Фу, - сказала Ра Он. – Ненавиджу чорний чай. – Вона здригнулася та підійшла до ліжка, що було праворуч від входу – біля нього поклали її спортивну сумку. Роді почала розвантажувати свою валізу, на ліжко та тумбочку ліворуч від входу.

   - Добре, - через деякий час повідомила Андромеда, ставлячи на тумбочку невеликий ноутбук, - що тут є розетки. Взагалі, це - ганьба, що в такому дорогому готелі немає, ані ноутбуків, ні телевізорів, ні навіть радіо.

   - О, у відповідних номерах все це є, мабуть, включаючи ігрові приставки, - пробурмотіла Ра Он, витягаючи рушник для душу, мило, шампунь та піжаму, що складалася з майки та шортів з натуральної тканини. – Вони ж нас спочатку привселюдно відшмагали, а тепер демонстративно поселили у найгірші номери готелю. Припускаю й телевізори винесли. Навіщо тобі ноутбук? Ти пишеш роман, чи щоденник у ньому?

  - Я, - дещо знітилася донька професора, - збираюся дивитися дорами. Дівчина з корейським корінням витріщилася. – Корейські серіали.

   - Я знаю що таке «дорами». Але, як ти збираєшся дивитися їх тут, якщо вони для нас повимикали Інтернет?

   - Я не дурна, - повідомила Андромеда. – Я їх завантажила ще вдома.

   - Я тобі забороняю у моїй кімнаті дивитися всяку дурню! – Верескнула Ра Он. – Мені потрібна тиша, щоб зосередитися на цих іспитах!