Олександр Дюма - Граф Монте-Крісто

«Будемо сподіватися!» — хотів було сказати Фернан, та слова застряли у нього в горлі, лише губи безгучно ворушилися.

— Панове! — закричав хтось із гостей, що стояв на галереї. — Панове, ридван! Моррель! Він, либонь, везе нам добрі звістки!

Мерседес і старий батько кинулися назустріч судновласнику. Вони зіткнулися в дверях. Моррель був дуже блідий.

— То що? — поспитали вони в один голос.

— Друзі мої! — відказав судновласник, хитаючи головою. — Справа виявилася набагато серйозніша, ніж ми гадали.

— О, пане Моррелю! — вигукнула Мерседес. — Він же не винен!

— Я певен цього, — відказав Моррель, — та його звинувачують...

— У чому ж? —запитав старий Дантес.

— У тому, що він бонапартистський агент.

Ті з-поміж читачів, що жили в епоху, якої стосується моя розповідь, пам’ятають, яке то було страшне звинувачення.

Мерседес зойкнула; старий упав на стілець.

— Усе-таки, — прошепотів Кадрус, — ви мене ошукали, Данґляре, й утнули той жарт; та я не хочу, щоб сердешний батько і наречена померли від горя, тож зараз розкажу все.

— Мовчи, небораче! — вигукнув Данґляр, хапаючи його за руку. — Мовчи, якщо тобі дороге життя. Хто тобі сказав, що Дантес невинен? Корабель заходив на острів Ельба, Дантес виходив на берег, пробув цілий день у Порто-Феррайо. А якщо в нього знайдуть якогось листа? Тоді всіх, хто за нього заступиться, звинуватять у підсобництві.

Із притаманним егоїзмові чуттям Кадрус відразу збагнув усю вагу цих доказів, тож він розгублено зиркнув на Данґляра і замість того, щоб ступнути крок уперед, відскочив на два кроки назад.

— Якщо так, то зачекаємо, — прошепотів він.

— Так, зачекаємо,— сказав Данґляр. — Якщо він не винен, його випустять, а якщо винен, то не варто наражатися на небезпеку заради змовника.

— То ходімо, бо я не можу вже залишатися тут.

— Мабуть, таки ходімо, — сказав Данґляр, зрадівши, що є з ким піти. — Гайда, і нехай вони роб­лять, що захочуть...

Усі розійшлися. Лишившися знову єдиною опорою Мерседес, Фернан узяв її за руку і попровадив до Каталян. А Дантесові друзі одвели додому, на Меянські алеї, безсилого батька.

Незабаром чутки про арешт Дантеса як бонапартистського агента розлетілися по всьому місту.

— Хто б міг подумати, Данґляре? — сказав Моррель, наздогнавши свого рахівника і Кадруса. Він поспішав у місто по новини про Дантеса, сподіваючись на своє знайомство з помічником королівського прокурора, паном де Вільфором. — Хто б міг подумати?

— Що ви хочете, добродію, — відказав Данґляр. — Я ж вам казав, що Дантес без будь-якої причини зупинявся біля острова Ельба, і та зупинка видалася мені підозрілою.

— А ви розповідали про ваші підозри ще комусь, окрім мене?

— Та що ви! — тихо вигукнув Данґляр. — Ви ж самі знаєте, що через вашого дядька, пана Полікара Морреля, який служив у Наполеона і не приховує своїх думок, і вас підозрюють у симпатіях до нього... Я остерігався б нашкодити Едмонові, та й вам теж. Існують речі, які підлеглий мусить сповістити своєму панові й суворо зберігати в таємниці від усіх інших.

— Правильно, Данґляре, ви порядний чоловік! Зате я потурбувався би про вас на той випадок, якби цей бідолаха Дантес посів місце капітана на «Фараоні».

— Як це?

— Та так, я заздалегідь поспитав Дантеса, що він гадає про вас і чи згоден лишити вас на давньому місці, бо, хтозна й чому, мені здавалося, що поміж вами трохи недобре.

— І що ж він вам сказав?

— Відказав, що був такий випадок, — правда, не сказав, який саме, — коли він справді в чомусь завинив перед вами, проте він завжди ладен довіряти тому, кому довіряє його господар.

— Облудник! — прошепотів Данґляр.

— Сердешний Дантес! — сказав Кадрус. — Такий він був добрий хлопчина!

— Авжеж, але поки що «Фараон» без капітана, — сказав Моррель.

— Якщо ми вийдемо в море не раніше, ніж за три місяці, — сказав Данґляр, — то можна сподіватися, що за цей час Дантеса випустять.

— Авжеж, але до тієї пори?

— А до тієї пори, пане Моррелю, я до ваших послуг, — сказав Данґляр. — Ви знаєте, що я умію орудувати кораблем не гірше, ніж будь-який капітан далекого плавання, тож вам буде вигідно взяти мене, бо як Едмон вийде з в’язниці, вам не буде кому й дякувати. Він посяде своє місце, а я своє, та й годі.

— Дякую вам, Данґляре, — сказав судновласник, — це справді непоганий вихід. Отож, беріть на себе оруду, я надаю вам усі повноваження, і спостерігайте за розвантаженням, справа не повинна потерпати, хоч яке лихо спіткало б окремих людей.

— Будьте певні, пане Моррелю; та чи не можна буде бодай одвідати сердегу Едмона?

— Я зараз дізнаюся про це, спробую побачитися з паном де Вільфором і закинути йому слово за нашого в’язня. Знаю, він запеклий рояліст, та хоч і рояліст, і королівський прокурор, проте все ж таки людина, та ще й, здається, не зла.

— Ні, не зла, зате, я чув, честолюбна, а це майже те саме.

— Одне слово, побачимо, — зітхнувши, сказав Моррель. — Ідіть на корабель, я незабаром буду.

І він попрямував до будинку суду.

— Бачиш, як обернулося діло? — сказав Данґляр Кадрусові. — Тобі й досі кортить заступатися за Дантеса?

— Звісно, ні, та все-таки жахливо, що жарт міг мати такі наслідки.

— Хто жартував? Не ти й не я, а Фернан. Ти ж знаєш, що я жбурнув записку, навіть, здається, подер її.

— Ні, ні! — вигукнув Кадрус. — Як зараз бачу її в кутку альтанки, пожмакану, зібгану, і дуже хотів би, щоб вона була там, де я її бачу!

— Нічого не вдієш! Певне, Фернан узяв її, переписав або звелів переписати, а, може, і того не зробив... Боже мій! А що, як він надіслав мою записку? Добре, що я змінив почерк.

— То ви знали, що Дантес змовник?

— Та нічого я не знав. Я тобі вже казав, що хотів пожартувати, та й годі. Либонь, я, мов той блазень, жартома сказав щиру правду.

— Усе одно, — буркнув Кадрус, — я багато віддав би, щоб усього цього не було чи принаймні щоб я в це діло не був замішаний. Ти побачиш, воно завдасть нам лиха, Данґляре.

— Якщо воно повинне завдати комусь лиха, то тільки справжньому винуватцеві, а справжній винуватець таки Фернан, а не ми. Яке лихо може скоїтися з нами? Нам треба тільки сидіти спокійно, ні слова не казати, і буря минеться без грому.

— Амінь! — сказав Кадрус, кивнувши Данґлярові, і попрямував до Меянських алей, хитаючи головою і бурмочучи собі під носа, як роб­лять дуже стурбовані люди.

«Так, — подумав Данґляр, — справа обертається так, як я й передбачав; ось я капітан, поки що тимчасово, а якщо цей дурень Кадрус зуміє мовчати, то й назавжди. Залишається тільки той випадок, якщо правосуддя випустить Дантеса зі своїх пазурів... Та правосуддя є правосуддя, — усміхнувся він, — на нього цілком можна покластися».

Він стрибнув у човна і звелів гребти до «Фараона», де судновласник, як ми пам’ятаємо, призначив йому побачення.