Світлана Олександрівна Олексійович - Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього

Не заспокоює... У ньому немає відповідей... Завжди вони були раніше, а нині нема. Мене руйнує майбутнє, а не минуле. (Замислюється).

Навіщо люди згадують? Моє питання... Але я побалакав з вами, щось проговорив словами... І щось зрозумів... Я вже не такий самотній. А як воно в інших?»

Петро С., психолог

Монолог про те, що можна поговорити і з живими, і з мертвими

«Вночі вовк у двір зайшов... У вікно глянула — стоїть і очима світить. Фарами...

Я до всього привична. Сім год живу сама, сім год, як люде поїхали... Вночі, бува, сиджу, покіль не висвітлить, і думаю, думаю. І сьогодні цілу ніч на ліжкові гаком просиділа, а там вийшла поглядіть, яке сонійко. Що я вам скажу? Найсправедливша на світі — смерть. Ніхто ще не одкупився. Земля всіх приньмає — і добрих, і злих, і грішників. А больш справедливости на сім світі нема. Я тяжко й чесно ввесь вік робила. По совісти жила. А мені справедливости не випадало. Бог десь ділив, покіль до мене черга дійшла — нічого вже в нього не зосталося мені дать. Молодий може вмерти, а старий мусить... Ніхто не безсмертний — ні цар, ні купець... Попервах я людей ждала, думала — всі вернуться. Ніхто на безвік не їхав, на час виїздили. А тепера смерти жду... Померти не трудно, а страшно. Церкви нема, і батюшка не приїздить... Нема мені до кого свої гріхи віднести...

...Перший раз сказали, що в нас радіяція, дак ми думали: болість яка, хто захорує — зараз помирає. Нє, кажуть, щось таке, що на землі лежить і в землю лізе, а побачить не можна. Звір, може, бачить і чує, а чоловік нє. Неправда цьому! Я бачила... Той цезій у мене на вгороді валявся, покіль його дощ не намочив. Кольор у нього такий чорнильний... Лежить і переливається кавальчиками. Прибігла з колгоспу, з поля і пішла до себе на вгород. І такий кавальчик синій... А через двісті метрів іще один... Завбільшки з хустку, що на голові в мене. Гукнула я сусідку, других бабів, ми все оббігали. Всі городи, поле доокола... Гектари зо два... Може, чотири великі кавалки найшли. А один був червоний... Назавтра дощ сипонув. Із самого рана. І до обіду їх не стало. Приїхала міліція, а вже не було чого показать. Тільки розказували... Кавалки от такі... (Показує руками). Як моя хустка. Сині й червоні.

Ми не сильно боялися тої радіяції... Коли б ми її не бачили, не знали, може, й боялись би, а як подивилися, то вже не так страшно. Міліція з солдатами трафаретки поставила. В кого коло хати, де на вулиці — понаписували: сімдесят кюрі, шістдесят кюрі... Вік жили на своїй бараболі, на бульбочці, а тут сказали — не можна! І цибульки не дозволяють, і морквочки. Кому біда, кому сміх... На вгороді пораться раяли в марльових пов’язках і резинових рукавичках. А золу з печі закопувать. Хоронить. О-о-о... А тоді ще один важний учений приїхав і виступив у клубі, що дрова треба мить... Чудасія! Одсохни мої вуха! Наказали перепрать підодіяльники, простирадла, завіски... Дак вони ж у хаті! В шафах, у скринях. А яка в хаті радіяція? За шклом? За дверми? Чудасія! Ти її в лісі найди, в полі... Колодязі позачиняли на замок, обмотали целофановою плівкою... Вода «брудна»... Де вона брудна, вона така чиста-чиста! Набалакали мішок. Помрете всі... Треба їхать... Евакуюваться...

Налякалися люде... Набралися страху... Дехто давай по ночах своє добро закопувать. І я свою одежу склала... Красні грамоти за свій чесний труд і копійку, що в мене була, на чорний день береглася. Така печаль! Така печаль серце переїдала! Щоб я так умерла, як я вам правду кажу! А тут чую, що в однім селі солдати людей евакуювали, а дід з бабкою осталися. Перед того дня, коли людей піднімали, гнали в автобуси, вони взяли коровку й подалися до лісу. Переждали там. Як у війну... Коли село карателі палили... Відкіль та біда береться? (Плаче). Нетривке життя наше... Рада не плакать, дак сльози течуть...

О! Гляньте-но в вікно: сорока прилетіла... Я їх не жену... Хоч буває, що мені сороки яйця з хліва таскають. Все’дно не жену. У нас тепер у всіх одна біда. Нікого не жену! Вчора заєць прибігав...

От якби щодня в хаті були люде. Тут недалеко, в другім селі, теж баба сама живе, я казала, щоб до мене переходила. Що поможе, а що нє, ну хоч би заговорить до кого. Обізваться... Вночі все мені болить. Ноги крутить, як мурашки бігають, то нерв по мені ходить. Дак я озьму що в руки... Жменьку зерна. І хруп, хруп. Нерв тоді вспокоюється. Що вже я наробилася за свій вік, набідувалась. Всього хватило і нічого не хочу. Коли б померла, то й одпочила б. Як там душа, а тілу спокійно буде. І дочки в мене єсть, і сини... Всі в городі... А я нікуди відсіль не хочу! Дав Бог годи, а не дав долі. Я знаю, що докучає старе, діти потерплять, потерплять — да й зобидять. Радість од дітей, покіль малі. Наші жінки, которі в город поїхали, всі пла-чуться. То невістка зобиджає, то дочка. Вернуться хочуть. Мій хазяїн тут... Лежить на гробках... Якби не лежав тут, то жив би в другім місці. І я з ним. (Враз весело). А що їхать? Тут добренно! Все росте, все цвіте. Од мушки почавши, до звіря, все живе.

Я все вам згадаю... Летять самольоти й летять. Кажний день. Низько-низько над головами. Летять на реактора. На станцію. Один за одним. А в нас — евакуація. Переселення. Штурмують хати. Люде позачинялися, поховались. Худоба реве, діти плачуть. Війна! А сонійко світить... Я сіла й не йду з хати, правда, на ключ не замикала. Постукали солдати: «Що, хазяйка, зібралась?» Питаю: «Силою будете мені руки-ноги в’язать?» Помовчали, помовчали — пішли. Молодейкі-молодейкі. Діти! Баби навколюшках перед хатами повзали... Молилися... Солдати попід руці одну, другу — і в машину. А я пригрозила, которий до мене торкнеться, силу свою покаже, той києм