Брендон Сандерсон - Шлях королів. Хроніки Буресвітла

«Ось вони, сигнали», — втямив Ценн, коли Каладінів загін перешикувався зі свині у кільце. За криками агонізуючих і перегуком тисяч солдатів практично неможливо було розчути голос однієї-єдиної людини. Але різкий брязкіт командирського списа об метал його щита чітко вирізнявся на такому фоні. Щоразу, коли вони перешиковувались, Даллет брав Ценна за плече і скеровував його в потрібне місце.

У загоні Каладіна не було мисливців на відсталих: усі воїни тримали оборону. І хоча кілька його людей отримали поранення, убитих не було. Вони наганяли надто великий страх на нечисленні ворожі угруповання, а більші загони супротивника після кількох сутичок відступили, шукаючи слабших суперників.

Але врешті-решт щось змінилося. Каладін обернувся, вдивляючись у вир битви своїми проникливими карими очима. Відтак підняв спис і дзвінко вибив ним об щит якийсь швидкий ритм, якого Ценн іще не чув. Даллет ухопив новачка за руку й потягнув його геть від горбка. Але навіщо було полишати позицію саме тепер?

І якраз у ту мить основні сили Амарамового війська подалися, солдати кинулися врозтіч. Ценн і гадки не мав, до чого ж невдало склався хід битви для їхньої сторони. Коли загін Каладіна відступав, вони пройшли повз багатьох поранених і вмираючих, і Ценн відчув приступ нудоти: животи декотрих солдатів були розпороті, а нутрощі вивалилися назовні.

Але жахатися було ніколи: відступ швидко переріс у безладну втечу. Даллет вилаявся, а Каладін знову забарабанив об щит. Загін змінив напрям руху й тепер прямував на схід. Там, як помітив Ценн, усе ще трималася велика група воїнів Амарама.

Проте забачивши їхні остаточно розсіяні лави, ворог збадьорився й посміливішав. Групки солдатів супротивника кинулися вперед — мов дикі сокирогончаки на вепра, що відбився від стада. І перш ніж бійці Каладіна встигли здолати половину наміченого шляху по всипаному трупами й конаючими полю битви, дорогу їм загородила велика група ворожих воїнів. Каладін знехотя загрюкав об щит, і загін уповільнив рух.

Ценн відчував, як його серце калатало все швидше і швидше. Неподалік супротивник добивав групу Амарамових бійців: вони спотикалися й падали, волаючи від страху та намагаючись утекти. Вороги використовували свої списи на манір рожнів, насаджуючи на них тіла впалих, немов крєм’ячків.

Каладінові хлопці зустріли неприятеля гуркотом списів і щитів. Вир солдатських тіл, що протискувалися з усіх сторін, затягував Ценна — у нього аж голова пішла обертом. Це місиво з друзів і ворогів, котрі гинули та вбивали, просто приголомшило його. Стільки людей водночас бігли в стількох напрямках!

У паніці він кинувся геть, шукаючи безпечного місця. Неподалік виднілася група бійців у алетійській формі. Загін Каладіна! Ценн кинувся туди, але коли дехто з них обернувся в його бік, він налякано усвідомив, що не впізнає їх. Це був не загін Буреблагословенного, а купка незнайомих солдатів, котрі з останніх сил тримали нерівний стрій із багатьма прогалинами. Укриті ранами й нажахані, вони кинулися врозтіч, щойно ворожий загін наблизився до них.

Ценн застиг на місці, стискаючи спис у спітнілій руці. Воїни супротивника рухалися прямісінько на нього. Інстинкти підказували йому тікати, але ж він тільки-но бачив силу-силенну тих, кого переловили поодинці. Він повинен був залишатися на місці! Повинен був зустрітися з ними лице в лице! Не можна було втікати — ніяк не можна…

Він дико закричав і тицьнув списом у найближчого з ворогів. Той завиграшки відбив його щитом й увіп’яв свого дротика Ценнові в стегно. Біль пронизав його тіло гарячою хвилею: такою гарячою, що кров, яка бризнула з ноги, порівняно з нею здавалась холодною. Ценн задихався від болю.

Солдат висмикнув спис із рани. Хитаючись, новобранець задкував, впустивши спис і щит, а тоді впав на кам’янисту землю, бруднячись іще в чиїйсь крові. Ворог високо заніс дротика, нависаючи над ним темним силуетом, що різко контрастував із безхмарною блакиттю неба, і готуючись встромити його Ценнові в серце.

І тут з’явився він.

Його командир. Буреблагословенний. Його спис немов матеріалізувався з нічого й заледве встиг відвести удар, який мав би порішити Ценна. А потому виступив уперед: сам-один проти шістьох ворожих списників. Він не тремтів перед ними — він наступав.

Усе відбувалося так швидко! Каладін звалив із ніг солдата, який поранив Ценна. Коли той упав, він потягнувся вгору й вихопив ніж із піхов, прив’язаних до ратища дротика. У повітрі промайнула його рука: зблиснуло лезо, вганяючись у стегно іншого супротивника. Той припав на одне коліно й заволав.

Третій списник застиг на місці, витріщившись на своїх поранених товаришів. Каладін рвонув уперед повз одного з них і всадив вістря списа в живіт третього нападника. За ним упав і четвертий: із його очниці стирчав ніж. І коли Каладін устиг вихопити його з піхов? Він крутився між решти двох, орудуючи списом, мов кийком із залізним наконечником: так швидко, що людське око заледве могло відстежувати його рух. На мить Ценнові здалося, що в повітрі довкола його командира витає щось іще: воно було незвичне, немовби вітер раптом став видимим.

«Я втратив багато крові. Вона просто струменіє…»

Каладін кружляв, відбиваючи удари, і незабаром двоє останніх списників повалилися додолу з характерним бульканням, у якому, як на Ценнову думку, вчувалося здивування. Здолавши всіх шістьох ворогів, командир обернувся й опустився навколішки біля хлопця. Він відклав убік списа й вихопив із кишені смужку білої тканини, якою туго й уміло перев’язав Ценнову ногу. І зробив він це з тією легкістю, на яку здатна лише людина, котра вже накладала пов’язки на рани не один десяток разів.

«Каладіне… Сер…» — заледве проговорив Ценн, тицяючи пальцем у бік одного з солдатів, яких щойно вивів із ладу його командир. Притримуючи руками поранену ногу, супротивник намагався підвестися. Однак буквально за мить до них підлетів велетень Даллет і відштовхнув ворога щитом. Він не став добивати його, а дав відійти — скульгавілому та беззбройному.

Тут приспіла й решта загону, вишикувавшись у коло, що захищало Каладіна, Даллета й Ценна з усіх боків. Командир звівся на ноги й поклав спис на плече. Даллет подав йому ножі, які повисмикував із тіл уражених ними ворогів.

— Ну й змусили ви мене похвилюватися, сер, — сказав Даллет. — Це ж треба: отак просто взяли та рвонули з місця.

— Я знав, що ви побіжите за мною, — відповів Каладін. — Підняти червоний прапор! Коратере, Цине, повернетесь із хлопчиною в тил. А ти, Даллете, залишайся тут. Стрій Амарамового війська випинається якраз у цьому напрямку. Незабаром