Теодор Драйзер - Фінансист, Теодор Драйзер

надсилав у банк цілі пачки цінних паперів та чеків, які потім так чи інакше використовувалися. Рахунок містера Ковпервуда в банку був найбільший і найактивніший, додав містер Девісон. До моменту банкрутства містера Ковпервуда в Джирардському національному банку знаходилося на дев’яносто з гаком тисяч доларів облігацій міської позики, надісланих туди містером Ковпервудом в якості забезпечення.

Під час перехресного допиту Шеннон, прагнучи зробити належне враження на присяжних, допитувався, чи немає у містера Девісона будь-яких прихованих причин бути прихильним до Ковпервуда. Але з цієї затії нічого не вийшло. Стеджер брав слово слідом за ним і робив все від нього залежне, щоб сприятливі для Ковпервуда свідчення містера Девісона закарбувалися в умах присяжних; для цієї мети він змушував президента банку знову і знову повторювати сказане. Шеннон, звичайно, протестував, але марно. Стеджеру вдалося домогтися свого.

Нарешті захисник надав слово Ковпервуду. Як тільки це прізвище було виголошено, всі насторожилися.

Ковпервуд бадьорим, швидким кроком вийшов наперед. Він був спокійний і впевнений у собі. Зараз вирішувалося все його життя, яке він так високо цінував. Ні юристи, ні присяжні, ні ця маріонетка — суддя, ні підступи долі не вразили його й не приборкали, не підірвали його сили. Зараз він раптом зрозумів, що представляють собою ці присяжні. Він хотів допомогти своєму захисникові заплутати Шеннона, змішати всі його карти, але розум наказував йому оперувати тільки незаперечними фактами або тим, що можна видати за такі. Він був упевнений, що як фінансист він вчинив правильно. Життя — війна, і особливо життя фінансиста; стратегія — її закон, її наріжний камінь, її необхідність. Навіщо ж турбуватися через жалюгідних нікчем, нездатних це зрозуміти? Щоб допомогти Стеджеру і впливати на присяжних, він розповів всю свою історію, яку представив у найбільш сприятливому для нього освітленні. По-перше, він не за своєю ініціативою пішов до містера Стінера, а тільки відгукнувся на його запрошення. По-друге, він ні до чого не примушував містера Стінера. Він тільки змалював йому і його друзям деякі фінансові можливості, й ті з вдячністю за них ухопилися. (Шеннон на той час ще не зумів дізнатися, як хитро були організовані кінно-залізничні компанії Ковпервуда; фокус же тут полягав у тому, що цей спритник весь час залишав за собою можливість «витрусити» своїх компаньйонів, та так, щоб ті й пискнути не встигли. Тому Ковпервуд і мав зараз сміливість розказувати про «блискучі можливості», надані ним Стінеру. Шеннон не міг його викрити, бо, так само, як і Стеджеру, що не був фінансистом, йому залишалося тільки вірити Ковпервуду на слово, хоча Шеннон і не мав охоти це робити.)

— Як можу я нести відповідальність за звичаї, укорінені в скарбниці? — заявив Ковпервуд. — Я, врешті-решт, тільки банкір і маклер.

Дивлячись на нього, присяжні вірили всьому, але тільки не версії з чеком на шістдесят тисяч доларів, хоча і по тому пункту Ковпервуд навів досить правдоподібне пояснення. У ті дні, коли він ще бував у Стінера, йому і в голову не приходила думка про банкрутство. Правда, він просив Стінера позичити йому грошей, але — беручи до уваги масштаб їхніх справ, не таку вже велику суму — всього півтораста тисяч доларів. Стінер, по справедливості, міг би підтвердити, що він, Ковпервуд не виявляв тоді ні найменшої тривоги. Скарбник був для нього лише одним із джерел, звідки він черпав кошти. У той час у нього існувало ще й чимало інших. Він ніколи не вдавався до таких сильних виразів, як розказував Стінер, і зовсім не так вже наполягав на цій позиції, хоча і пояснив Стінеру, що той робить помилку, піддаючись паніці та відмовляючи йому в подальшому кредиті. Це джерело отримання коштів було для нього найбільш доступним і зручним, але не єдиним. Він мав усі підстави вважати, що його друзі з числа великих фінансистів у разі потреби розширять йому кредит, завдяки чому він встигне привести свої справи в порядок і буде продовжувати роботу, а тим часом буря вщухне. Він говорив Стінеру, що в перший день паніки скупив на біржі значну кількість облігацій міської позики з метою підтримати їх курс, і що йому належить шістдесят тисяч доларів з міської скарбниці. Стінер не заперечував. Не виключено, звичайно, що скарбник був засмучений і неуважно вслухався в його слова. Після цього, на превеликий його, Ковпервуда, жаль, на найбільші банківські установи був здійснений натиск (ким і в силу яких причин — він не знає) — примусити їх обійтися з ним дуже жорстоко. Цей натиск ще посилився наступного дня, змусив його закрити контору, хоча він до останньої хвилини не вірив, що це можливо. Чек на шістдесят тисяч доларів потрапив до нього в руки за випадковим збігом обставин. Гроші йому були потрібні — цього він не заперечує, — згадана сума належала йому на законних підставах, а всі його службовці були в цей день дуже зайняті. Він попросив виписати йому чек і захопив його з собою просто заради економії часу. Стінер прекрасно знав, що якби він відмовився видати цей чек, Ковпервуд стягнув би гроші в судовому порядку. Що ж стосується нездачі при­дбаних ним сертифікатів в амортизаційний фонд, то це — момент суто технічний, він особисто в техніку справ ніколи не вникав. Такими справами відав його бухгалтер, містер Степлі. Він, Ковпервуд, навіть не знав, що сертифікати не здані за призначенням. (Явна брехня: що-що, а це вже він знав!) Джирардському національному банку горезвісний чек був переданий за чистою випадковістю. Якби обставини склалися інакше, він міг з таким же успіхом потрапити в який-небудь інший банк.

У цьому ключі Ковпервуд і продовжував свої показання; на всі хитромудрі питання Стеджера і Шеннона він відповів з такою щирою відвертістю, так серйозно, діловито й уважно ставлячись до судової процедури, що лишалося тільки ствердити: ця людина — просто уособлення так званої комерційної честі. Правду кажучи, він і справді вірив, що все ним скоєне, все, що він зараз виклав суду, — узгоджується із законом та виправдане необхідністю. Він намагався подати присяжним справу так, як вона уявлялася йому, аби кожен з них міг поставити себе на його місце й зрозуміти його спонукання.

Нарешті він закінчив. І треба зауважити, що присяжні досить суперечливо поставилися як до його свідчень, так і до нього самого. Перший за жеребом присяжний, Філіп Молтрі — вирішив, що Ковпервуд бреше. Він не уявляв собі, щоб людина