Теодор Драйзер - Титан, Теодор Драйзер

Береніс була ледачим, мрійливим і чуттєвим створінням. Вона марнувала дні в порожніх мріях, малюючи собі свої майбутні перемоги в світі, близькі й усе ще далекі, а решту часу віддавалася тим світським розвагам, що були доступні їй уже тепер. Такі холодно-розважливі та норовливі дівчиська, як Береніс Флемінґ, зустрічаються чи не на кожному кроці. У ній з сімнадцяти років якимось незбагненним чином відбувався процес духовного пристосування. Юнка вже дуже добре знала, як треба вибирати собі друзів і як важливо вміти приховувати свої справжні почуття та наміри. І все ж у душі вона не була просто бездушною та розважливою маленькою кар’єристкою.

Багато що в її житті і в житті її матері залишило тривожний слід у душі Береніс. Вона пам’ятала страшенні сварки між матінкою та вітчимом, свідком яких була ще в ранньому дитинстві, від семи до одинадцяти років. Віт­чим напивався до нестями, до білої гарячки. У пам’яті Береніс ще були живі нескінченні переїзди з міста в місто, з квартири на квартиру, похмурі, суворі перипетії безрадісного дитинства. Вона росла вразливою дитиною. Де­які події з особливою силою врізалися в її пам’ять. Якось вітчим у присутності її і гувернантки копнув ногою стіл і, з якоюсь диявольською спритністю підхопивши лампу в падінні, жбурнув світильник у вікно. Під час одного з таких нападів люті він схопив Береніс за плечі і з силою відкинув від себе, прогарчавши у відповідь на перелякані крики присутніх: «Хоч би вона всі кістки собі переламала, сатанинське поріддя!»

Таким запам’ятався Береніс її названий батько, і це частково пом’якшувало її ставлення до матері, допомагало жаліти її, коли в душу закрадався осуд. Про свого батька Береніс знала тільки те, що він розлучився з її матір’ю, але що послужило причиною розриву — залишилося їй невідомим. Вона була прив’язана до матері, але особливо гарячої любові до неї не відчувала. Пані Картер була то занадто шалена та безтурботна, то раптом напускала на себе надмірну суворість. У цьому літньому будиночку в горах Поконо — в «Лісовому узліссі», як назвала його пані Картер — життя текло не зовсім звичайним трибом. Жили в ньому тільки з червня по жовтень. Решту року пані Картер проводила в Луїсвілі, а Береніс і Ролф — у своїх навчальних закладах. Ролф був веселий, добрий і добре вихований юнак, але зірок із неба не хапав. Ковпервуд вирішив, що з цього парубка в звичайних обставинах міг би вийти доволі справний секретар або банківський службовець.

Береніс же була істотою зовсім іншого ґатунку, наділена химерним складом розуму і мінливою, непостійною вдачею. Під час своєї першої зустрічі з Береніс, у приймальні пансіону сестер Брустер, Френк відчув, що перед ним опинився ще не цілком сформований, але сильний і вольовий характер. Він уже багато жінок бачив у своєму житті і встиг накопичити чималий досвід. Тому жінка зовсім нового, незвичного для нього типу не могла не запалити його уяву. Так породистий кінь привертає до себе увагу знавця. І подібно до того, як шанувальник коней за­вмирає в скаковій стайні від пустопорожнього захоплення, вгадавши в одній із молодих лошиць майбутню переможницю дербі, так перелякався і Ковпервуд, вгадавши, як йому здавалося, в скромній пансіонерці, котру зустрів у приймальні брустерського пансіону, майбутню королеву лондонських салонів і ньюпортських літніх свят.

Але чому? У Береніс Флемінґ відчувалася порода. Їй були притаманні стиль, грація, манери справжньої аристократки, і цим вона полонила Френка сильніше, ніж будь-яка жінка до неї. Тепер він побачив її знову — на галявині перед «Лісовим узліссям». Тут за наказом Береніс садівник вкопав у землю високу жердину, до якої на довгій мотузці був прив’язаний м’яч, і Береніс разом із братом бавилася грою в спіральбол. Отримавши телеграму Ковпервуда, пані Картер зустріла його на станції та привезла додому в своєму кабріолеті. Зелені пагорби, жовта звивиста дорога, що виповзала в гору, і сріблясто-сірий будиночок у далечіні з коричневою дранковою покрівлею сподобалися Френкові. Час був близько третьої години пополудні, і сонце, що хилиться до заходу, ще заливало долину сліпучим світлом.

— Гляньте, он вони, — розчулено промовила пані Картер, коли кабріолет, обігнувши пологий схил пагорба, звернув на дорогу, що веде до котеджу. Береніс у цю мить, високо підстрибнувши і відкинувшись назад, спритно відбила ракеткою м’яч. — Ну, звісно, знову вони з тим м’ячем! От шибеники!

Вона люблячим материнським поглядом стежила за дітьми, і Ковпервуд вирішив, що такі почуття роблять їй честь. «Було б дуже сумно, — думав він, — якби надії, які вона покладає на дітей, не збулися. Однак усе може трапитися. Життя — сувора штука. Й яка дивна жінка, що так легко поєднує ніжну прихильність до дітей із легковажним потуранням чоловічим пристрастям і вадам. Дивно, що вона взагалі має дітей».

На Береніс була коротка біла плісова спідниця, білі тенісні кросівки і легка шовкова блузка блідо-жовтого кольору. Її рожеві щоки ще більше розпашіли від стрибків і біганини, рудувате, що відливало тьмяним золотом, волосся розтріпалося. Вона була так захоплена грою, що не вшанувала своїм поглядом кабріолет, який проїхав за живопліт і підкотився до західного ґанку котеджу. Врешті, для Береніс Ковпервуд був усього лише приятелем її матері. Він знову з мимовільним захопленням відзначив про себе, якою дивовижною, невимушеною грацією наповнені всі її рухи, всі ці пластичні, миттєво мінливі пози. Йому захотілося поділитися своїми враженнями з пані Картер, але він стримався.

— Цікава гра, — сказав він, із посмішкою спостерігаючи за юною парою. — Ви також граєте в неї?

— Грала колись. Тепер уже рідко. Часом пробую змагатися з Ролфом або з Беві, але вони завжди безжально мене обіграють.

— З Беві? Хто така Беві?

— Береніс. Так називав її Ролф, коли був зовсім маленький.

— Беві! Дуже мило.

— Мені також подобається це ім’я. Інколи здається, що воно дуже пасує їй, не знаю навіть чому.

Перед обідом з’явилася Береніс — освіжена купанням, в легкому платтячку, яке, як здалося Ковпервудові, все складалося з оборок, воланів і особливо підкреслювало її природну грацію, бо не вимагало корсета. Френк не міг відвести погляду від її обличчя і рук — довгастого, чарівно-худорлявого обличчя і тонких, сильних рук. Раптово перед ним повстав образ Стефані, але лише на секунду. Він подумав, що підборіддя Береніс