Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз

дня всі спали довше, окрім Фоки, Петриця і Юстинки. Вони утрьох зірвалися вдосвіта, піклуючись, щоб нагодувати гостей перед далекою дорогою. Савіцький теж встав раніше, але не з думкою про гостей. Вважаючи, що свята вже досить і навіть забагато, він витягав з куренів і з колиб молодших бутинарів і погнав з ними до ризи на Погорілець.

Однак свято не закінчилося. Та й, правду кажучи, це не було справжнє церковне свято, а як це називають «сєтце», тобто святковий день, і лише численні гості, гостинність і весна так його підживили, що воно розтовстіло, розрослося в велике свято та ще й перекинулося на наступний день. Бо хоч храм вважається лиш святковим днем, а все ж свято. Неохота повертатися до важкої праці після веселого байдикування чи радше опір поверненню від сп’яніння до тверезості. Із ритму, в який вводять музика і танці, неначе тебе несе вода, до зусиль не лише рук, але й турботливих думок про кожну окрему колоду? Це не просто вирішити. Бо та сама людина, яка з жалем повертається від святкової стихії до буденного тупцювання і видається втомленою, раптово з охотою запалає гостинністю і охоче побіжить за маслом чи бринзою на сам вершечок, до пастушої стаї, куди інший вибирається довго, неначе в подорож.

Гостинність опівночі не закінчилася, тому гості збиралися додому неохоче. Вони ще були тут, ще шуміли, ще відчували себе гістьми, їх ще припрошували до столу, ще одурманювалися сердечністю. Було свято.

Несподівано почало хмаритись, тож гості, що поволі їли за столом, почали довго і з занепокоєнням споглядати на небо. На цьому поспіх і закінчився. Після їжі спокійно молилися, дякували столові, дякували господарям, деякі дякували особливо промовисто, некрасномовні з зацікавленням слухали красномовних, і всі цілувалися. Розходились цілими поселеннями, відповідно до сусідства, або цілими родинами, чекаючи ще на одного чи на другого. Ще з лісу було чути їхні окрики: дякувать, дай Боже мирно! Потім вівкали, а коли відійшли, то ще грали на флоярах. Було свято.

Коло полудня поїхав війт Жабйого, а разом з ним юрмою всі жаб’ївці, серед яких і Йосенько зі своєю свитою. Ті бутинарі, що не пішли на роботу, аж до потоку проводжали голову Жабйого. Дякуючи йому і дякуючи наїздові жаб’ївських жінок, Жаб’є вперше верховодило на бутині. Війт часто не говорив, зате у відповідний момент і тому незабутньо. Його слухали всі, війт нахмурився, щось зважував, а потім несподівано задзвенів голосом:

— Фока ґазда великий і навіть священик з нижнього парафії порівняв його на проповіді зі святим Пантелеймоном. Але і це не все. Тепер вже й ми побачили бутин на власні очі. Жодна плітка на Жаб’є не залетить, поки я війт, але й це не кінець. Про ваш храм, про бутин Фоки будуть співати пісні над Білою і над Чорною Рікою, поки я війт. Нехай співають, нехай пам’ятають, поки шумить цей Рабинець. Я промину, ще й десятий війт після мене промине, а Фоці будуть співати пісні, амінь.

Всі як один вигукували окрики на честь Фоки, Шумеїв і війта, тільки Ґуцинюк, відчуваючи себе сміливіше у присутності своїх, скривившись бовкнув:

— У очі співають, а поза очі…

Голова Жабйого випростався і підріс від обурення, вперше насправді запалився:

— Обмова? Не говоріть абичого, це неправда, ніколи в світі.

Ґуцинюк ще скривився:

— Обмови не обмови, але забудуть, скажуть, не було ніякого Фоки, приснилося.

Війт не здавався, зосередився і розвинув вищу думку:

— Хай буде й сон, не нарікайте на сни, сни виходять з вищого місця, аніж буденні проблеми і турботи.

Цвилинюк з посмішкою погодився:

— Хто живе з ревашом, не забуде, а хто проп’є заробіток, той воліє забути.

Йосенько підтвердив:

— Не один забуде, є й такі, що забувають заплатити за те, що випили.

Всі голосно засміялись, а Ґуцинюк ще й закинув:

— То не треба давати.

Йосенько, готовий до таких закидів, зітхнув і зверхньо відповів:

— Не давати? А що? Маю каміння товкти на новій дорозі? Може так було б і краще, але я вже застарий. І ви самі добре знаєте, що я у своїй корчмі нікому не дозволю напитися, хоч би й просив чи погрожував.

— Це правда, — підтвердив Цвилинюк.

— Це правда, — погодився Ґуцинюк.

Йосенько докінчив:

— На старість я принаймні навчився одного: нічого в кредит.

— Наука коштує, коштує, — жартував Цвилинюк.

— Коштує, — погодився Йосенько, — ви навіть не знаєте, скільки.

Він нетерпляче махнув рукою і попрощався з Фокою:

— Бувай здоров, Фоко, і не забудь.

— Пам’ятай і ти, — відповів Фока.

Вони подивилися один на одного, Йосенько струснувся, болісно скривився. Із жаб’ївцями йшли ще й донька старого Кочергана і Марійка Шестунова. Марійка підійшла до Фоки, прошепотіла ледь чутно:

— Батько повертається за тиждень, заходіть.

Фока знітився, але відразу ж опанував себе і подякував:

— Після сплаву, повертаючись із Кут, зайду, дякую вам, дякуємо.

Невідомо звідки раптом вискочив Панцьо до Марічки і запитав:

— А я можу прийти до вас?

Марічка проясніла від вдячності, що він визволив її від сором’язливої ситуації; голосно сказала:

— Прийдіть, прийдіть, запрошуємо.

Востаннє очі її засяяли тим неповторним блиском, востаннє освітили Рабинець і бутин. Зявдяки Панцьові всі відчули приємність, всі.

Відходив також Іванисько з дружиною, а разом з ними і Кузьма Ґотич, званий Нявчуком. Іванисько легенько підсадив жінку на коня, прощався злегка посміхаючись, неначе невловима злостивість не переставала випромінюватися з нього. Він вже не збирався повертатись на бутин, обіцяв на своє місце прислати Дмитрейчука-Зеленчука.

— Погано вам тут? Сумно? — запитав Фока.

На прощання Іванисько вирвав із себе майже стільки ж слів, як після втечі від лавини, на свято Одокії. Відповів:

— Зовсім ні, не сумно. Але тепер тут зробилося місто, суєтно. Та й нехай і Дмитрейчук заробить, у нього п’ятеро дітей.

Фока несміливо намагався притримати:

— Ви б хоч на гроші почекали.

— Не горить, пришлете, як ваша ласка.

Нявчук пообіцяв, що незабаром повернеться, разом з Дмитрейчуком. Фока ще раз звернувся до Іваниська:

— Ви якось сказали, що лісові люди мають багато часу і не забувають, чи не так?

— Так виходить — відповів Іванисько.

— Ну то не згадуйте погано нікого з нас!

Іванисько глянув запитально, а Фока пояснив:

— Якась не така думка може досягнути, вцілити, особливо в бутині.

Іванисько погасив посмішку, дивився нерухомо, пронизливо. Фока поправив:

— Я знаю, все знаю, ви не підступний.

Подивилися один на одного, розцілувались в руки, як давні старі люди. Фока, прощаючись з жінкою Іваниська, пожартував:

— Шкода, що у вас немає молодшої сестри, такої, як ви.

Жінка Іваниська