Григорій Олександрович Бабенко - Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко

хмарки були ще рожеві і ясні. На морі засвітивсь вогник: то на якомусь судні вивішено ліхтаря. З факторії, де вже витягнуто волокушу, лунав голос рибалок, що вибирали з неї рибу. Море хлюпало й тихенько лизало берег.

– Я чув, – сказав Ксенофонт, – що післязавтра ми вийдемо в море й попливемо до гирла цієї річки, що веде майже до самого Герросу.

– Ні, не до самого Герросу. Мені казав Діодор, що річка ця веде до іншої річки, більшої за цю; нам доведеться волочити човни суходолом трохи, а та вже річка доведе нас до Бористена.

– І що, нам доведеться пливти й Бористеном?

– Не знаю, може, і доведеться. Олександер сподівається здибатися з царем на північ од Герросу.

– Я чув, що завтра прибуває до факторії ватаг Рудий, – знов сказав Ксенофонт, – хотілося б мені побачити цього варвара.

– Я теж чув, – відповів Калікрат. – Діодор казав мені, що хоче побалакати з Рудим, чи не піде він із нами на човнах назустріч цареві. Це було б добре.

Приятелі помовчали.

– Скажи, – спитав Ксенофонт, – тобі не страшно, що скити, коли довідаються, що ми збираємось визволити Таргітая, уб’ють нас?

– Я вже думав про це, і мені завжди страшно стає, як згадаю, що можу попасти до рук їхніх ворожбитів. Коли б ти бачив, як Вовк різав на кучугурі бранців. Але й совість моя не дає мені спокою, коли згадаю про страшну смерть Таргітая. Може, тобі дивно, що я так багато думаю й турбуюсь за варвара?

– Ні, мені не дивно.

Ксенофонт обернувсь до Калікрата і з зацікавленням подививсь на нього.

– Мені не дивно, – знову сказав він. – Мені навіть подобається, що у Скитії в нас буде пригода, про яку не соромно буде оповісти товаришам у Пантікапеї. Яке наше життя? Ми, крім краму та медім-нів, пшениці, майже нічого й не бачимо.

– Ну, а я бачив досить… – сказав Калікрат.

– І мені здається, – не слухаючи Калікрата, казав далі Ксенофонт, – що все буде гаразд. Ти багато оповідав мені про скитські звичаї та ворожбитів. Хотів би я видерти кусень із рота ворожбитів і подивитись, що вони робитимуть.

– Це не легке діло, Ксенофонте!

– Нічого. Одісей хіба ж такі штуки витворяв.

– Так то ж Одісей.

– Нічого. Він теж був еллін.

Стемніло. У факторії, як зірка, блимав огонь багаття. З табору скитського було чути п’яну дику пісню. Скити вже спробували грецького вина.

– Гей, хлопці! Калі-кра-те! – почувсь із факторії кухарів голос.

– Ксенофонте! Ве-че-ря-ти!

– Ходім, – сказав, підводячись, Ксенофонт, – Діодор кличе нас вечеряти.

РІЧКОЮ ДО СКИТІЇ

Греки відпливли з факторії не через день, як думав Ксенофонт, а тільки через тиждень. Рудий із своєю ватагою дійсно прийшов до факторії другого дня. Діодор побалакав із ним, і він згодивсь піти з греками назустріч цареві. Це навіть увіходило до його планів. Він приїхав до факторії, щоб купити вина для бучних поминок по царю.

Йому треба було умовитись із греками, що потрібніше буде дати за вино: збіжжя чи невільників. Збіжжя зібрано, як данину, із скитів орачів і хліборобів, і його переховували в одному із селищ недалеко від Бористену.

Ватазі Рудого й коням треба було дати відпочинок, ось через що греки відпливли з факторії тільки через тиждень.

Щовечора Рудий приходив до греків і сідав коло багаття побалакати з ними. Він сказав грекам, що жалібний похід царський уже обійшов східню частину скитської землі й збирається перебратися через Бористен до західньої частини володінь царських; що підданці скитські дуже жалкують за царем (в чім дуже сумнівалися його слухачі – Олександер та Діодор), і стогін, і плач, і горе стоять там, де пройшов цар.

Ксенофонт, який не бачив ще Рудого, щоразу, коли той приходив до них, дивувавсь на міцну постать скита. Він здававсь йому столітнім дубом, що стоїть, глибоко пустивши коріння в землю над балкою, і шурхотить рудим пожовклим осіннім листям. Мова його була спокійна та поважна, а голос його, навіть тоді, коли він говорив тихо й спокійно, гуркотів, як грім із далекої хмари. Між іншим, Рудий оповідав грекам про пригоду, що скоїлась із його ватагою, коли він, провівши греків до факторії, вертав додому, до таборища. Проходячи повз одної могили, Дудак, що їхав попереду ватага, помітив на ній списа, що був устромлений у землю, а на списі пучок тирси. Тирса теліпалася на списі від вітру й цим звернула на себе увагу скитів. Коло списа на землі лежали шкура рудої лисиці, два вовчі зуби – один великий, а другий маненький, і пучок сарматських стріл, обмазаних кров’ю.

Рудий, побачивши це, усміхнувсь і сказав Дудакові:

– Ну, що скажеш на це, юначе?

Дудак теж вишкірив свої білі зуби й відповів:

– Лякають!

Скити зрозуміли це повідомлення так: «Руда лисице! Сколоти вбили Вовка й вовченя. Всі ви загинете від сарматських стріл!»

Скити розібрали сліди, що були коло могили. Видко було, що тут був тільки один сармат, що поклав ці речі, слід його прямував на схід сонця. Рудий виставив вартового на могилі, а сам сів із своїми хлопцями коло могили. Почалася степова військова нарада.

– Скажи ти, Деркаче, ти молодший за всіх, що маємо робити?

Деркач сидів на своїх п’ятах і дививсь у рот Рудого. Коли той звернувсь до нього, він шморгонув носом і сказав:

– Треба кинути воли й вози, бо вони заважають нам, і йти навпростець. Що буде, то й буде.

– А що скажеш ти? – звернувсь Рудий до кремезного скита, що, як собака, стежив за кожним рухом і словом свого ватага.

– Треба покинути воли й вози й іти на захід, а потім уже звернути на північ, бо вони стережуть нас коло Кам’яного броду.

– Чого ти думаєш, що вони стережуть нас коло Кам’яного броду?

– Кам’яний брід – кращий брід для волів і возів.

– Так.

Рудий по черзі спитав кожного із своїх вояків, і всі вони казали майже одно: треба покинути воли та вози й на конях тільки йти в кочовища.

– Що скажеш ти, Дудаче? – звернувсь нарешті ватаг до своєї правої руки – Дудака.

– Я думаю, що треба йти навпростець із волами й возами, тією дорогою, якою ми йшли до моря.

– Чого так?

– Того, що сарматів нема в степу. Вони самі сподіваються погоні з таборищ, бо я попередив таборища про їхню ватагу.

– Так і я думав, – сказав Рудий, – сарматів нема в степу. Коли б