Вадим Миколайович Собко - Зоряні крила

Грім на заході ставав усе чутніший, і Ваня тепер ішов швидше, ніж звичайно, прагнучи перейти лінію фронту. Як він це зробить, він ще не знав, але над цим хлопчик не замислювався. Вночі навряд чи хто помітить такого малого. Аби тільки знати, куди саме слід іти, а він уже пройде…

До фронту хлопчикові довелося добиратись досить довго. Передова, як виявилося, була значно далі, ніж гадала бабуся. Лише на третій день він прийшов у велике село, розташоване на пагорбі. Унизу протікала невеличка річечка, вірніше струмок. Далі видніли широкі, вже пожовклі і витоптані луки, і саме на них і проходив той таємничий і невидимий фронт, який треба було перейти. Тепер гармати бухали вже десь позаду, вони вже не стріляли, а ревли густими басовитими голосами, і звикнути до їх гулу було неможливо.

Німці не звертали на Ваню Коваленка ніякої уваги — мало їх хіба бігає тут, тих шмаркатих сільських хлопчаків!.. Один єфрейтор навіть жалісливо глянув на його горб, щось сказав, але хлопчик нічогісінько не зрозумів і поспішив сховатися за хату.

Звідси добре було видно навколишні луки і стежки на них. Кращого спостережного пункту й не придумати…

Довго дивився Ваня на луки, шукаючи фронт, але так і не міг второпати, де ж саме він є.

Сільські хлопчаки, які вже звикли до війни і не боялися ні пострілів, ні куль, ні уламків снарядів, досить швидко знайшли Ваню в його схованці. Їх було двоє, гострооких, замурзаних, чорнявих, десятилітніх.

— Ти що тут робиш? — кинулися вони до незнайомого хлопця. — Ти хто? Шпійон?

— Горбатий шпійон!..

— Відчепіться, — сказав Ваня. — Який я вам шпійон? Що я, німець хіба?

— А що ти тут робиш?

Ваня якусь мить помовчав. Він добре розумів, що без спільників, без людей, які покажуть йому дорогу, нічого й думати перейти фронт. І він зважився.

— Мені через фронт треба перейти, — сказав Ваня. — У мене в Харкові родичі. Мені дуже треба…

— Через фронт?

— Ага… Ви піонери?

— Я піонер, а він — ні.

— Я теж буду піонером, — ображено сказав другий хлопчик.

Вони говорили про своє піонерство так, начебто в селі не було німців, начебто у високій, напіврозваленій тепер школі піонерські загони й досі проводили свої збори. В їхній свідомості все залишилося по-старому, по-радянському, і інакше уявити собі своє життя вони не могли.

— Мені треба перейти фронт і дістатися до наших, — знову сказав Ваня. — Коли ви піонери, то розкажіть мені, як іти.

Захоплені сміливістю цього непоказного горбаня, хлопчики почали говорити, перебиваючи один одного, поспішаючи, мало не захлинаючись.

— Ми самі з тобою підемо! — нарешті вигукнув один з них. — Я там кожен кущик знаю.

— Ні, ніхто зі мною не піде, — відповів Ваня. — Сам я якось пролізу, а якщо нас багато буде, вони нас спіймають… — Він уже навіть не припускав думки, що його самого може хтось піймати. — Ну, розповідайте, як іти. Які там є стежки?..

Пізно ввечері, в супроводі своїх нових друзів, він спустився з пагорба на луг. Було дуже темно, та над лінією фронту раз у раз злітали в небо зеленкуваті й сині ракети, і ця невидима вдень лінія позначалася досить виразно.

— Далі не йдіть, — наказав Ваня, коли всі троє пройшли лугом метрів з п'ятсот. — Спасибі вам. Вертайтеся.

— А ти не боїшся?

— Ідіть вже, мені пора…

— Щасливо!.. — пролунало вже десь із-за кущів.

Дві хлоп'ячі постаті зникли в темряві, ніби розтанули. І поволі, крок за кроком, намагаючись пройти саме там, де радили його нові друзі, пішов уперед Ваня Коваленко.

А втім, він давно забув про всі кущі та завороти стежки, про які говорилося вдень. Він ішов до ракет, і часом йому здавалося, що він уже проминув їх, а вони знову злітали спереду, і доводилося припадати до землі, бо ж ставало видно, хоч голки збирай.

Так метр за метром просувався він вперед. Тепер ракети злітали збоку, саме тут і проходила передова лінія фронту.

Одного разу він почув німецьку мову зовсім близько від себе і закляк на сухій траві. Довго лежав, перечікуючи, потім знову рушив уперед. Тепер йому здавалося, що найстрашніше вже минуло, що можна вже зірватися на ноги і швидше бігти до своїх, під надійний захист радянських гармат, що глухо бухали десь удалині.

Вже не в силі більше стримуватися, Ваня побіг. І він, мабуть, перебіг би цю страшну, безлюдну смугу землі, якби саме в цю мить не злетіла в небо ракета. Вона освітила витоптаний луг і одиноку маленьку постать, яка від несподіванки застигла на місці, мов кам'яний стовпчик.

Кулемет з передового окопу німців різонув довгою чергою. Ракета погасла. А коли злетіла друга, то на лузі видніла лише маленька нерухома купка сірого одягу.

Ранком німецький розвідник приніс в окоп тіло Вані Коваленка. На мармурово-білому личку лежав здивовано-ображений вираз, ніби хтось дуже сильно зобидив хлопчика.

Кулі пробили маленькі груди і горбик на спині, і з нього вилізли якісь папери.

— Ти диви, — сказав розвідник товаришам. — А я вже пожалкував був, що ми вчора поспішили стріляти.

Вони швидко зірвали з мертвого ватянку, витягли пакунок.

— Це, видно, неабияка пташка, — сказав фельдфебель. — Мабуть, ці креслення таки дуже важливі, коли з ними переходять лінію фронту… Ну, закопуйте його. Сьогодні в нас вдалий день.

І німці закопали в холодну землю маленького піонера Ваню Коваленка, а фельдфебель подався доповідати начальству про затримання та знищення радянського розвідника і про захоплення пакунка з, очевидно, дуже важливими кресленнями.