Павло Федорович Автомонов - Галка

— Вірно. Довгенько обозникам доведеться трястися на своїх возах, — погодився Галка. — Я теж думаю, що німці перекидають якісь частини на іншу ділянку фронту.

— Так гадаєш?..

— Що гадати. Ворог у Курляндії сильний. Всюди закопується у землю, робить завали лісу проти можливого прориву танками. Згадай Сталінградський «котел»! Там наші розбили трьохсоттридцятитисячну армію. А тут фашистів ще більше.

— І «котел» цей дірявий — поруч відкрите море, — сказав Латиш.

— То скільки брало участь наших військ у розгромі армії Паулюса, у деблокаді «котла» на Волзі?

— З мільйон солдатів, — відповів Латиш.

— Мабуть. Отож і тут нашим треба мати сил утричі більше, щоб розгромити тридцять три дивізії Шернера, а рештки вимести в Балтійське море, — розмірковував уголос Галка як начальник штабу групи. — А де нашим зараз узяти такі сили?

— Угу. Це розуміє Шернер — і сам намагається вести наступальні дії, щоб прорватися в Східну Пруссію. Тоді в них фронт скоротиться і фашистські війська поповняться курляндськими дивізіями.

— Може, і такий намір у Шернера. Але треба знати точно, якої дивізії ці солдати і куди прямують. Підповземо поближче. Може, щось толкове почуємо від них, може, хтось викине папірець, конверт чи дрібницю якусь, що за неї можна буде вхопитися, — запропонував Галка.

— Все це дитяча гра з конвертами. Ось повернеться сьогодні Август, і ми знову його пошлемо до дядька. Той скоріше взнає, — заперечив Латиш, а потім додав: — Я згоден. Як це по-російському? Махнемо по-пластунськи…

Вони поповзли між деревами до кущиків на пагорбі. Звідси було чути голоси солдатів, особливо обозників. Деякі грали на губних гармоніках.

Рух тривав зі сходу на захід кілька годин. Латиш і Галка вже збиралися йти із спостережного пункту, та колона автомашин раптом збочила з шосе і зупинилася.

— Це вони на обід… — сказав Галка. — Або ж провітритися між соснами. По той бік Риги ми не раз бачили таке.

— Що ж діяти? — запитав Латиш і сам відповів: —Негайно відповзаймо назад. Автомат тримай напоготові. В разі чого… Як це по-російському?

— Так само як і по-латиському чи українському: втрапили ми з тобою, мов курка в борщі — прошепотів Галка. — Повземо через болітце! — кивнув. — Сюди солдати не підуть.

Латиш і Галка поповзли до болота. Вся їхня увага — на німців. Вже подолали кроків десять. Мало. Солдати таки справді вирішили пошпацірувати в лісі. Деяких, певне, вабили гриби. Солдат — усюди солдат: йому завжди не вистачає їжі з кухні. І треба ж було отак близько підійти до шосе.

Галці не хотілося виказувати себе перед Латишем, що він злякався, тому хлопець подумки наказував собі: «Тримайся до кінця! Може, обійдеться — не побачать…»

Лаяв свою долю і Латиш. І свого напарника. Послухав Галку і… Як це по-російському? Мов телепні, підповзли так близько до шосе. І вони сунулися по траві, мов ті раки, опираючись на руки, які тримали автомат.

Минуло ще кілька напружених секунд. Латиш і Галка плюхнулись у воду. У болоті води по коліна. Та й цієї досить, щоб мокнути по саму шию.

На їхнє щастя — в болоті острівець, зарослий очеретом, лозою. Там і сховалися втікачі від очей німецьких солдатів. А ті побродили по лісу, а потім подалися до машин. Колона рушила далі.

— Ось і… Як це по-російському?

— Побанилися, — уточнив Галка.

— І ще й з березовими віничками! — додав Латиш. Вдалині пролунали автоматні постріли.

— Коли вони вгомоняться, прокляті, — вилаявся Галка. — Кого ганяють? Чи від безділля?..

— Аби-то від безділля, — тяжко зітхнув Латиш. — Може, наші на них натрапили? Однак стріляють по той бік шосе, — прислухався.

— Може, на когось і натрапили… — сумним голосом промовив Галка. — Ні, там щось серйозне. Постріли гримлять, немов на фронті. Й гранати вибухають. Чи не якась партизанська група веде бій, а може…

Галка прикусив губу, ледь не назвавши ім'я Тайди. Товста щока Латиша почала нервово пересмикуватися.

— У нас відомості про дислокацію піхоти. Та й мокрі ми. як це по-російському?..

— Як хлющі, — підказав Галка. — Підемо і негайно передамо в Центр про свої спостереження. Та й оця стрілянина — ніж у серце.

— І ще треба квапитися, бо може прийти Август з цінними вістями, — сказав Галка.

— А я думав, ти не віриш, що Август повернеться, — полегшено зітхнув Латиш.

— Чому не вірю? Племінникові червоного стрільця?..

— Короп утратив віру. Командир теж. А я думаю, Август очікує вагомих даних.

— Так. З порожніми руками нема чого приходити! Вони ще подивилися на шосе, по якому мчали автомашини, погуркуючи то натужно, то рівно. А на узбіччі торохтіли й поскрипували колеса обозу.

— Пішли! — сказав Латиш, подивившись добрими зеленкуватими очима на Галку. — Ти весь тремтиш.

— Зуб на зуб не попадає, — додав Галка. — Холодно!

— А може, то нерви?

— Що нерви, коли сьогодні сімнадцяте жовтня! Температура повітря шість градусів, а в болотній воді близьке нуля… Краще було б полоснути по солдатах з автоматів — і ходу…

— Що ти!.. Ми Тайди ще не знайшли. Ми повинні зустрітися з Августом! — заперечив Латиш. — А ти б своїми пострілами як це… виказав себе перед німцями. Мало нам ще отої стрілянини? — зупинився він і ще прислухався до бою. що вирував по той бік шосе.