Юрій Олександрович Долгушин - ГЧ

до кінця осмислених творах композиторів несподівано виявлялись нові відтінки почуттів, нові образи, новий зміст.

В такі ранки, якщо дозволяв час, Ганна зачинялась у вітальні і з насолодою віддавалась музиці: розучувала нові речі, опрацьовувала, шліфувала старі, щоб у найближчий вечір, коли батько вимагатиме «концерту», піднести йому свої знахідки. Та й не тільки йому, звичайно…

Останнім часом Микола став більше цікавитись її грою.

Після одного з таких «концертів», коли вони на хвилину лишилися самі в кімнаті, він з погано прихованим хвилюванням сказав їй:

— Дякую вам, Ганно Костянтинівно. Раніше я просто любив музику, а ви навчили мене розуміти її. Тепер я знаю, що це таке: це засіб висловлення тих складних і тонких емоцій, які не можна передати ніякими іншими засобами. Є такі… Адже жодна мова, жодна література не можуть так повно висловити відразу всю суму почуттів, думок з їхніми характерами, ступенем напруженості, глибиною, щирістю, як музика… як пісня, чавіть зовсім простенька, який-небудь наспів… Це — мова душі. Я починаю розуміти її… А ви, очевидно, чудово володієте нею.

Ганна дуже зніяковіла, і не так від похвали, як від побоювання, що Микола справді зрозумів її. Вона тоді імпровізувала на теми з Оффенбаха, і любовні муки Гофмана нестримно і дивно зливались у її музикальній фантазії з образом Миколи… Невже він відчув це? Але тоді, виходить, вона справді оволодіває «мовою душі» — найважчою вершиною мистецтва!

Після цього інциденту робота над своєю майстерністю набрала для Ганни особливого змісту і ще більше захопила її…

Сьогодні, цього чудового ранку, вона попрацює!

Наталя солодко спала, розкинувшись, як звичайно, на своєму ліжку, і Ганна вирішила не будити її так рано.

Вона швидко одяглася, вмилася і вийшла в їдальню.

Тітка Паша поралась біля паруючого самовара. Це була її вигадка. Тітка Паша глибоко зневажала електричний чайник, запевняла, що чай з нього ніякого смаку не має і навіть шкідливий. Ридан у свій час захоплено підтримав господиню і всі її аргументи, для яких, із своїм звичайним серйозним гумором, мало не щодня за столом вигадував найнеймовірніші «наукові» обгрунтування. Самовар ставився за всіма правилами, освяченими віками, — розпалювали вугіллям із скіпками; для цього на кухні зробили спеціальний пристрій із залізною трубою на подвір’я, і тільки Матуся, на долю якого припали, крім всього іншого, і стосунки з органами пожежної охорони, знав, чого варто було здійснити цю дивну старечу витівку…

А втім, і молодь, спочатку скептично зустрівши самоварну реформу, згодом почала виявляти в ній то одні, то інші позитивні якості. І накритий стіл з самоваром став набагато затишнішим і кращим, і чай був довше гарячим, і пара все ж трохи зволожувала надто сухе при центральному опаленні повітря… А головне — спогади дитинства, які раз у раз спалахували в них під тихе бурчання киплячої під покришкою води або під ні з чим не зрівнянні «розмови», мелодійний спів, пташине щебетання, «дзвіночки», «срібні молоточки» — усі ті чудові звуки, що їх видавав, як жива домашня істота, поволі холонучи, самовар, і для яких у тітки Паші завжди знаходилась готова назва.

Ось і зараз він стояв на блискучому підносі, шумів ображено й нетерпляче, мов сердячись, що люди не йдуть до столу. Ганна усміхнулась йому, господині… У кімнаті приємно пахло старовинним самоварним димком.

— Доброго ранку, тьотю Пашо!.. Невже всі ще сплять?

— Чоловіки, либонь, прокинулись давно… А от чай пити не йдуть. Клич-но. Та й Наталю буди.

Ганна подзвонила до батька в лабораторію. Відповіді не було. У кабінеті його теж не застала.

Побачивши його постіль, Гайна зрозуміла, що він і не лягав. Стривожена, вона подзвонила вниз, Миколі.

— Батько у вас, Миколо Арсеновичу?

— Ні, я його ще не бачив сьогодні.

— Він не лягав спати!.. Може, він поїхав уночі?

— Ви, здається, хвилюєтесь, Ганно Костянтинівно? Заспокойтесь, зараз я все з’ясую й прийду.

Спокійний тон вдався Миколі, але вмить його охопило хвилювання. Він швидко засунув руку в кишеню. Так! Ось ключ від лабораторії, який Ридан навіщось дав йому вчора, прощаючись. «На всяк випадок, у мене є другий», — сказав він тоді.

Микола вискочив у коридор і побіг.

Лабораторія професора була зачинена. Він постукав, прислухався; відповіді не було, але слух вловив якийсь рух. Він вставив ключ, розчинив двері і на мить застиг па порозі.

Просто перед «ГЧ», глибоко в шкіряному кріслі, очевидно принесеному з кабінету, сидів Ридан. Голова його безсило схилилась набік, ліва рука, посиніла й набрякла, ніби мертва, звисала на підлогу. Трохи праворуч, у клітці, яку відсунув учора Микола, стояв Сімка, вгорі обхопивши руками прути ґрат, і леді, чутно скиглив.

— Тату! — з жахом скрикнула Ганна за спиною Миколи, кидаючись уперед.

Микола встиг схопити її і стримати.

— Туди не можна, бачите — апарат працює. І заспокойтесь: він спить.

Справді, «ГЧ» дивився на них збоку великим круглим оком світної шкали.

Микола відразу все зрозумів: професор на собі ви рішив перевірити «хвилю сну», і от…

— Що ж робити? — тривожно спитала Ганна.

— Зараз зміркуємо…

Микола підійшов до «ГЧ». На аркуші паперу, прикріпленому до апарата, великими буквами було написано:

«Обережно! «ГЧ» увімкнений! Увага!»

Поруч на столі, куди показувала стрілка, намальована внизу аркуша, лежала записка, написана чітким почерком Ридана:

«Мик. Арс.!

У мене щось не вийшло. Але не хвилюйтесь, я сплю. Будіть так:

1. Вимкніть «ГЧ»