Марина та Сергій Дяченко - Мідний король

Сторіччя громадяни Мірте засівали морське дно трупами ворогів й уламками їхніх кораблів. Золотих атакували величезні армії, налітали й навалювались, щоб захлинутися кров’ю, піти на дно або встелити своїми кістьми непривітні береги, у той час як піднесене місто Мірте і далі вдивлялось у воду тихої гавані.

— Кочегарам — повний.

— Кочегарам — повний! Сигнал на «Пузаня» та на «Вухокрутку!»

— Є сигнал.

Укріплений корпус корабля здригнувся. Дим із труби повалив сильніше, розплився хмарою, плутаючись у реях із підібраними чорними вітрилами. Ліворуч задимів «Пузань», праворуч «Вухокрутка».

— Далеко, Розвіяре, — самими губами сказала Яска. — Щоб їх дістати, треба ввійти в зону обстрілу.

— Щити!

— Є щити!

Розвіяр підняв перед собою важкий щит з людський зріст, дуже важкий, обкутий сталлю, вигнутий так, щоб прикривати бійця спереду і згори. Сонячний світ звузився до єдиної вузької щілини на рівні очей. Лукс виставив щит, закриваючи себе та Яску.

— Дарунок у каюті? — не до речі спитав Лукс.

Розвіяр не дивився на нього. Вузенька оглядова щілина перед його очима все яскравіше заливалася золотом: ворожий флот наближався. Сонячні іскри стрибали в снастях, хоча вітрила тепер були майже повністю згорнуті. Мінилася зблисками вода під розмірними помахами весел.

— Ідуть на веслах.

— Готують залп, — байдужно сказала Яска. — Три головні цілі: «Крилама», «Пузань» і «Вухокрутка».

— Час?

— Ні.

— Як усе-таки гарно, — пробурмотів Лукс. — Скільки живу… не бачив такої краси.

— Усе, що роблять Золоті, красиве й тривке. — Розвіяр осміхнувся. — Вони навіть пацюків…

— Та замовкни, проклятий! — раптом тонко скрикнула жінка. — Чому ти не втопився тоді? Чому ти не втопився?!

Зробилось тихо. Вітер, зростаючи, наповнював чорні вітрила «Крилами» й відносив назад задушливий дим. Вузька труба, що схилялася над бушпритом, почала дрібно труситись.

— Стріли, — відчужено сказала Яска.

— Укриття! — гаркнув Розвіяр.

Минула мить цілковитої тиші, потім друга. З неба долетів, невпинно посилюючись, свист; навіть у Розвіяра від цього звуку волосся стало сторч. Він побачив стрілу в польоті — крапку, вістря, що летить йому в очі, він побачив блиск наконечника й тріпотіння золотих пер; у наступну мить стріла вдарила в щит, і Розвіяр ледве втримався на ногах.

Хмара важких стріл упала на «Криламу», врізаючись у щити, втикаючись у дошки, пробиваючи вітрила, нависаючи майже вертикально, як струмені дощу. Ударилось об палубу тіло матроса, збитого зі щогли. Розвіяр повернув голову; поряд ішов «Пузань», оповитий потоком стріл, як золотою сіткою.

— Вітер, — сказав він крізь зуби.

— Є вітер, — рівно озвалась Яска. — Накажи підняти всі вітрила.

— Підняти вітрила-а!

Розгорнулись чорні полотнища. Матроси на щоглах задихалися й кашляли в диму. І «Пузань», і «Вухокрутка» відстали й одразу знов наздогнали «Криламу». Яска завмерла, піднявши долоні до неба, і вітер скорився їй; золотий флот вишикувався перед ними підковою, ніби запрошуючи в пастку, і три кораблі на повному ходу йшли в цю западню, ніби бажаючи бути оточеними. Тепер без усякого далекогляда видно було чисті світлі палуби, ряди стрілкових гнізд, весла, що пінять золоту воду під золотими кораблями…

— Стріли.

— Укриття!

Знову почувся все гучніший свист. Ударила злива стріл. Капітан вилаявся; розлітались на друзки дерев’яні стіни кают. Палуба квітла, мов поле, золотими квітами: мінилося сонце на оперенні стріл, що глибоко встромились у дошки.

— Коли? — спитав Розвіяр.

— Скоро. — Яска гляділа, трохи примружившись.

— Ти не можеш прикрити від стріл, хоч на годину?

— Не можу… Кочегарам — бойова готовність.

— Кочегарам — бойова! — закричав капітан. — Підніміть сигнал, лобуряки, хутко!

Він нервувався, стаючи багатослівним. Злетіли сигнальні прапорці; на «Пузані» й на «Вухокрутці» повторили команди. Розвіяр ще раз покосився на «Пузаня»; неможливо було розгледіти, чи є кров на його палубі. Що мить, то ворожі стрільці все ближчали, залпи ставали все смертоноснішими…

— П’ять, — сказала Яска. — Чотири. Три…

Розвіяр замружився. Він багато разів уявляв собі цю хвилину. Три кораблі, відірвавшись від решти ескадри, врізалися глибоко в розташування ворога, золоті вітрила вже не тільки прямо за курсом, але і праворуч, і ліворуч…

— Два, — рівним, безбарвним голосом лічила Яска. — Один… Вогонь!

— Вогонь! — закричав Розвіяр.

Його крик підхопили ревом матроси. Ліворуч ревнули на «Пузані», праворуч на «Вухокрутці». Товста труба за бушпритом «Крилами» дрібно задрижала, з її розтруба, схожого на роззявлений рот, вилетіла хмара полум’я. У ту ж мить плюнули вогнем «Пузань» і «Вухокрутка».

Вогняні кулі зависли над самою водою, відбиваючись у хвилях, ваблячи погляд, зачаровуючи. У них бурхало полум’я пожежі й горіли вогники свічок, тріщав затишний окоренок, займався край аркуша, у них корчилися, згораючи, рукописи гекса, догоряло самотнє багаття, мерехтіли вогні смолоскипів на протягу; Розвіяр зусиллям волі вирвав себе з трансу. Яска дивилася просто перед собою, губи її ворушились, а перстень на пальці розпалювався сильніше. Розвіяр поглянув уперед; там, під золотими вітрилами, обмерли з несподіванки люди, але в їхніх очах і досі не було страху.

Кулі розбухали, струменились, перетікаючи, складаючись у щось схоже на величезних крилатих істот. Обрисами вони були подібні до вогнянок, але тільки віддалено. Ось вогняна тварюка, народжена в трюмі «Крилами» напруженням і волею Яски, майнула над водою в напрямі до флагманського корабля Золотих. Ледве торкнувшись бушприта, змінила форму, перетворившись на спрута, обвила щогли гнучкими щупальцями, і золоті вітрила загубили блиск, на очах обертаючись на чорні.

Запломеніли мокрі весла, як горять поліна у вогнищі. Вогняна тварюка, обліпивши своїм тілом корабель, умирала разом із ним. Дві інших, з «Пузаня» й «Вухокрутки», вибрали собі жертви й розійшлися врізнобіч, і нараз спалахнули ще два кораблі.

— Вогонь!

Три сталеві труби знову вивергли полум’я. Ясчин перстень горів, під її правою ніздрею набухала краплинка крові. Летючі згустки пожежі знов набули форми крилатих тварюк, і тільки тоді до Розвіярових вух долетів крик жаху з далеких кораблів.

* * *

Золоті не знають страху.

Так казала легенда; під-адмірал Галагар дорого дав би в цей день, щоб у ній виявилась бодай крапля істини. Побачивши, як оповивається полум’ям флагман, старий моряк усі свої душевні сили кинув на те, щоб не закричати з жаху.

Якщо загине адмірал — командування флоту переходить до першого під-адмірала; на плечі Галагара впав тепер цей бій і цей жахливий ворог, що прийшов під чорними вітрилами, озброєний нечуваною магічною зброєю. Люди з запалених кораблів стрибали за борт; Галагар здавленим голосом велів спускати шлюпки. Можливо, когось удасться врятувати.

Три чорні кораблі ще й ще вивергали вогонь. Нелюдська, огидна війна — убивати вогнем на відстані; в чиїй темній душі могла зродитись така думка, і яка мала бути ця душа?! Долаючи крик страху у вухах, Галагар метушливо міркував. Якщо три чорні кораблі не замовкнуть зараз — бій буде програно. Треба примусити