Валентин Лукіч Чемеріс - Генерали імперії

за любов до свого народу (якщо тільки ти не росіянин, росіянам дозволялося любити свій народ і навіть займатися шовінізмом та примусовою русифікацією «інородців») карали як за кримінал. Неруським в СРСР дозволялося любити лише руський народ — це вважалося інтернаціоналізмом, — як і славити руську мову, «великий и могучий язык». Любити ж свою рідну мову вважалося тоді націоналізмом.

Націоналістом, себто незламним патріотом, Євген Тимченко й залишився назавжди.

Ось чому слушно зауважить Д. Павличко у згадуваній передмові:

«Є. Тимченко духовно і фізично належить до плеяди найкращих українських інтелігентів, що їх розтоптала комуністична система».

Вченого за любов до рідного народу, його культури і мови, тільки за те, що він належав до національної інтелігенції, було засуджено до 5 літ позбавлення волі і відправлено до Красноярського краю — на сорока-п’ятдесятиградусні морози.

У 1944 році, як скінчиться термін його безневинного покарання, 77–річний вчений повернеться в Україну, і тоді ж старанням М. Рильського та Л. Булаховського його приймуть в інститут на попереднє місце роботи. Через чотири роки Євгена Костянтиновича не стане. У некролозі згадувані вчені напишуть, що Є. К. Тимченко відзначався «високими природними якостями вченого» й обережно добавлять, натякаючи на його стійкість під час арешту, що він «сполучав повну особисту порядність». З гідністю витримав і допити, і заслання, нікого не «заклав» і не відхрестився від своїх поглядів та переконань. Йому пощастить дожити до повної перемоги народу Суомі у його важкому двобої з СРСР, і це грітиме його душу й підтримуватиме в цьому світі. Є ж народи, які не злякалися і не покорилися червоному монстру, а відважно стали на прю за свою незалежність! Подвиг маршала Маннергейма на переконання вченого має завжди бути прикладом для українців, як треба любити і захищати свою Вітчизну.

Говорячи про працю Є. Тимченка, Дмитро Павличко зазначає, що його переклад вражає лексичною скарбницею, невичерпною синонімікою, майстерністю в побудові складних речень і, найголовніше, неповторною поезією фінської народної епопеї.

«„Калевала“ належить до вічних творів, які ніколи не зітруться в загальнолюдській пам’яті. Вона житиме і в українській культурі, як певний ключ до пізнання народу Суомі і людини взагалі. Добре, що вона перекладена знаменитою особистістю, людиною високого обдарування і благородства».

І далі поет слушно зауважує, що «засвоєння фінського епосу українською літературою на цьому лише починається», що час «підкаже сміливцеві, як підступитися до нової трансляції невмирущого творіння».

…І ОСТАННІ П’ЯТНАДЦЯТЬ РЯДКІВ

Останні роки спливали на чужині.

Та й скільки їх у нього лишилося — всього вже нічого.

28 січня 1951 року маршала Маннергейма не стане в цьому світі, і додому, в дорогу його серцю Фінляндію, маршал повернеться у труні, буде проведений в останню путь десятками й десятками тисяч своїх співвітчизників і похований в столиці країни, у місті Гельсінкі. Його об’ємні «Мемуари», які він встигне завершити за життя, вийдуть вже по смерті їхнього автора у 1952 році і будуть перекладені багатьма мовами світу.

А закінчуються вони (Карл Густав Маннергейм таки встиг їх завершити, хоч вже й перебував на смертній постелі) такими словами прощання:

«Я хочу сказати майбутнім поколінням, що розбрат у власних рядах б’є сильніше, як меч противника, а внутрішні розбіжності широко розчиняють двері перед противником, який приходить зовні. У двох останніх війнах фіни самі доказали, що одностайний народ, хай навіть і кількісно малий, може розвинути величезну ударну силу і винести найважчі випробування.

Зімкнувши свої ряди в мить небезпеки, фінський народ сам завоював собі право жити і надалі своїм самостійним життям в оточенні вільних націй. Він не захитався від напруги — він зроблений із здорового і міцного матеріалу. Якщо ми залишимося вірними собі і наполегливо й одностайно будемо триматися за ті цінності, які в наші дні є фундаментом свободи Фінляндії, а саме — за успадковану від наших батьків віру, любов до Вітчизни, рішучу і готову на жертву волю до оборони, то народ Фінляндії зможе упевнено дивитися в майбутнє».

Ці останні п’ятнадцять рядків (два абзаци) «Мемуарів» фон Маннергейма, написані, — власне, продиктовані ним — незадовго до кончини, сприймаються сьогодні як заповіт великого фіна, заповіт і своєму народові, й іншим, всім тим, хто, ламаючи кам’яні лабети неволі, хоче жити свободним, як треба відстоювати і в смертному — навіть у смертному — герці свою незалежність, що є найвищим сенсом людства, аби належати до вільних націй планети Земля.

Це ж і йому підходять слова, що їх український поет присвятив Великій Лесі:

Борця й співця в собі ти поєднала,

Досвітні викликаючи вогні,

Не мріяла про камінь п’єдестала —

Сама ти ломикаменем стояла

Супроти бурі в найхмарніші дні.

(М. Рильський)

Листопад — грудень, 2003 р., м. Київ.

Примітки

1

Малоросійський приказ буде ліквідовано у 1772 році у зв’язку із створенням… Малоросійської колегії, але, як казали на Україні, хрін од редьки не солодший. І довго-довго нам прийдеться чекати року 2002–го, коли в інтерв’ю Надзвичайний і Повноважний посол Російської Федерації в Україні Віктор Чорномирдін нарешті скаже:

«Нині ми закінчили оформлення території під будівництво споруд посольства та інших російських закордонних установ. Ділянка виділена гарна, в центрі міста, неподалік від Києво-Печерської лаври, площею трохи більше двох гектарів. Це буде солідний, серйозний містобудівельний комплекс, який стане окрасою Києва».

Давно б так — будувати в Києві російські закордонні установи.

Але ж від Малоросійської колегії 1772 року і до російських закордонних установ у Києві ще треба було пережити двісті тридцять років!

І — нічого. Дочекалися!

2

Хоча, якщо вже бути точним, то першим з гетьманів козацької республіки, створеної Богданом Хмельницьким, було схоплено Дем’яна Многогрішного, разом з сином перевезено до Москви і після допитів з тортурами обох заслано до Тобольська, де їхні сліди й загубилися. Другим у Сибір було відправлено кошового отамана Війська Запорозького Івана Сірка. Петро Дорошенко був третім (на той час третім). І це не рахуючи козацьких старшин-полковників, сотників, осавулів, яких юрбами гнали в Сибір.

3

Сьогодні, на відміну від тих далеких часів, Росія борців за волю вже не називає ізменніками та ворами. Сьогодні будь-який визвольний рух, спрямований проти російського імперіалізму, Росія величає в дусі нового часу — тероризмом та кримінальними бандформуваннями.

4

До 1781 року — Хлинов, до 1934 — В’ятка, потім Кіров. За царизму — місце політичного заслання. Першим засланцем у В’ятку став український гетьман П. Дорошенко, О. Герцен та М. Салтиков-Щедрін опиняться там через століття.

5

Дорошенко був близьким до істини. Москва, аби міцніше прив’язати до