Кейт Мосс - Гробниця

вас тут кинув і вам довелося йти назад пішки. — З виразу його обличчя можна було здогадатися, що він добре знав, якого прочухана дістала Маріета від Анатоля за те, що дозволила Леоні вислизнути з-під її нагляду в Каркасоні.

— Мій брат не наказував тобі не залишати мене без нагляду? — швидко спитала вона, не даючи хлопцю оговтатись. — Так чи ні?

Паскаль неохоче зізнався, що ні.

— Ну от. Я добре знаю стежину через ліс, — упевнено сказала Леоні. — Ти ж пам’ятаєш, що Маріета привела нас нею до тильного входу в Домен де ля Кад, тому цей шлях мені добре знайомий. Не думаю, що брат заперечуватиме проти моєї прогулянки на свіжому повітрі, тим паче що сьогодні такий чудовий день, можливо, один з останніх сонячних днів цього року.

Паскаль нерухомо стояв і мовчав.

— Я все сказала, — мовила Леоні різкіше, ніж збиралася.

Він постояв іще трохи, апатично уставившись на неї, а потім хитрувато вишкірився.

— Як хочете, мадемуазеле Леоні, — промовив Паскаль своїм спокійним незворушним голосом. — Але перед сеньйором Анатолем відповідатимете ви, а не я.

— Так, я підтверджу, що сама наполягла, щоб ти повертався без мене.

— А я після приїзду відразу ж пошлю Маріету відімкнути браму й зустріти вас на півдорозі. Щоб ви не заблукали.

Леоні відчула себе присоромленою — як поблажливим ставленням Паскаля до її нестриманості, так і його турботою за її безпеку. Бо правда полягала в тому, що, попри свій рішучий та войовничій настрій, вона насправді побоювалась повертатися додому сама через ліс.

— Дякую тобі, Паскалю, — тихо сказала вона. — Обіцяю не затримуватись. Мої тітка та брат навіть не помітять.

Хлопець кивнув, різко повернувся та з руками, повними пакунків, пішов геть. Леоні дивилася йому вслід. Коли він звернув за ріг, їй упало в око дещо дивне. Вона на мить побачила якогось чоловіка в синьому плащі, котрий, немов стараючись лишитись непоміченим, прожогом кинувся в провулок, що вів до церкви. Леоні насумрилась, але швидко викинула побачене з голови й покрокувала назад у напрямку річки.

Щоб убезпечити себе від можливого стеження Паскаля, вона вирішила піти до пошти вулицею, де, наскільки їй було відомо, розташовувалось помешкання мосьє Беяра.

Вона посміхнулася, зустрівши кількох подруг Ізольди, проте вирішила не ставати до розмови з ними. За кілька хвилин вона дійшла туди, куди збиралась. На її превеликий подив, сині віконниці були розчинені.

Леоні зупинилась і замислилась. Ізольда була певна, що мосьє Беяр поїхав і що найближчим часом його в Рен-ле-Бені не буде. Принаймні до дня святого Мартіна, так їй сказали. Може, на час відсутності будинок комусь здали в оренду? Чи, можливо, мосьє Беяр повернувся раніше, ніж сподівався?

Леоні поглянула на Рю д’Ерміт, котра з боку річки виходила на вулицю, що вела до пошти. Дівчина аж тремтіла від збудження — так їй кортіло якомога швидше дізнатися про лист. Упродовж останніх днів вона тільки про нього й думала. Проте радісне передчуття змінилося страхами — а що, як її сподівання будуть немилосердно й жорстоко розбиті? Що, коли мосьє Констант їй не написав?

Водночас же кілька тижнів вона шкодувала, що мосьє Беяра немає вдома. Якщо вона піде зараз на пошту, а на шляху назад виявиться, що вони тільки-но розминулись, то вона ніколи не пробачить собі, що змарнувала нагоду поновити їхнє знайомство.

Якщо лист надійшов, то за десять хвилин нікуди він не подінеться.

Леоні ступила крок уперед і постукала у двері.

Якийсь час ніхто не відповідав. Вона притулила вухо до кольорової дверної панелі й почула всередині швидкі кроки.

— Хто там? — почувся дитячий голос.

Леоні відступила, двері відчинились, і їй раптом стало соромно, що вона прийшла без запрошення. В одвірку стояв маленький хлопчик з очима, схожими на ягідки ожини, та мовчки дивися на неї.

— Мосьє Беяр удома? — спитала вона. — Мене звати Лео ні Верньє. Я є племінницею мадам Ляскомб. Із Домен де ля Кад.

— Він на вас чекає?

— Ні. Я проходила повз і дозволила собі зробити імпровізований візит. Якщо я прийшла невчасно…

— Що трапилось?

Хлопчик обернувся. Леоні радісно всміхнулася, зачувши голос мосьє Беяра. Осмілівши, вона гукнула.

— Я — Леоні Верньє, мосьє Беяр!

За кілька секунд у коридорі показалася постать у вже знайомому білому костюмі, що його Леоні так добре запам’ятала на званій вечері. Навіть у напівтемряві вузького передпокою вона побачила, що старий посміхається.

— Мадемуазель Леоні, — сказав Беяр. — Яка несподівана! приємність!

— Я тут виконувала деякі доручення своєї тітоньки — вона останнім часом хворіла, — а Паскаль подався поперед мене., Я гадала, що наразі вас немає в Рен-ле-Бені, але коли побачила розчинені віконниці, то…

Леоні збагнула, що белькотить, і припнула язика.

— Я дуже радий, що ви вчинили саме так, — сказав Беяр. — Будь ласка, заходьте.

Леоні на мить завагалася. Хоча мосьє Беяр і був людиною шанованою, добрим знайомим тітоньки Ізольди та час від часу приїздив до маєтку Домен де ля Кад, вона боялася, що місцеві мешканці визнають непристойним, коли молода дівчина заходить у гості до самотнього пана.

Утім, хто це бачить?

— Дякую. Залюбки скористаюся вашим запрошенням, — сказала Леоні.

І переступила поріг.

РОЗДІЛ 71

Леоні пішла слідом за мосьє Беяром по коридору, що сполучався із затишною кімнатою в тильній частині крихітного будинку. У ній було одне вікно ледь не на всю стіну.

— О! — захоплено вирвалось у Леоні. — З неї такий чудовий краєвид — наче на картині.

— Дійсно, — погодився він. — Із цим мені поталанило.

Мосьє Беяр подзвонив у маленький срібний дзвоник, що стояв на низькому приставному столику біля розкладного крісла, де він, вочевидь, щойно сидів. Поруч із кріслом розташовувався широкий камін. З’явився той самий хлопчик. Леоні обережно обдивилась кімнату. Вона була проста й нехитра, із кількома різнокаліберними стільцями та довгастим столом за диваном. Усю довжину стіни навпроти каміна займали полиці, вщерть заповнені книжками.

— От ми й прийшли, — сказав Беяр. — Сідайте, будь ласка, і розкажіть мені ваші новини, мадемуазель Леоні. Хочеться вірити, що в Домен де ля Кад усе добре. Ви сказали, що ваша тітка нездужала. Сподіваюся, нічого серйозного?

Знявши рукавички та капелюха, Леоні вмостилася напроти мосьє Беяра.

— Їй уже значно краще. Минулого тижня ми потрапили в негоду, і моя тітонька застудилась. Покликали лікаря, та найгірше вже минулось, і вона з кожним днем одужує.

— Стан її здоров’я висить на волосинці, — сказав мосьє Беяр, — і одужання тільки-тільки почалося. Проте все буде добре.

Леоні уставилася на Беяра, украй здивована його дещо нелогічною відповіддю, та