П'єр Паоло Пазоліні - Нафта

пригнобленням, а тому мала змогу здійснити той героїчний вчинок, який вважався надзвичайною чеснотою протягом сотень і тисяч років людського існування: беззаперечно скоритися своїй долі й внаслідок цього загнати всередину власні несправджені сподівання.

Утім, щойно минув клопіт з Лаурою, чи принаймні скидалося на те, як несподівано виринула проблема, пов’язана з Адріаною. Про неї Агостіно, який і цього разу ні про що не здогадувався, розповів усе той-таки Тертуліано. Саме тими днями Адріана відчула у своєму серці нестримне релігійне покликання. Для себе вона вже навіть вирішила стати черницею-затворницею. Дівчина не сумнівалася, що батько пристане на її бік, але все-таки їй лячно було про таке з ним поговорити. Ба навіть більше, лиш при думці про таку розмову дівчину охоплював незбагненний жах.

Але й у цьому Агостіно вдався до крайнощів: ніякого затворництва, ніякої чернечої ряси, жодних компромісів з Церквою, яка не спромоглася стати підґрунтям великого Правого Крила (!), й більш того, останніми роками, принаймні на словах, ударилася в дурну прогресистську маячню (вирощуючи у своєму лоні не лише підстаркуватих кардиналів, котрі були такими ж невігласами, як скотники, а ще й нестерпних католиків з лівими поглядами, які були не меншими пієтистами[283] та підлабузниками).

Агостіно саме збирався позвати дочку для коротенької упокорюючної розмови, на кшталт тієї, що він мав з Лаурою. Коли раптом зробив про себе відкриття, яке перевернуло все догори дриґом і яке стало для нього просвітленням. Був червень; стояла дивовижна днина — на небі було кілька важких хмарин, вщерть повних води від припізнілого дощу, — й саме цього дня несподівано пробудилося літо. А коли із сірого небесного безкраю падала якась краплинка дощу, то здавалось, ніби то впала крапля поту. Втім, пориви гарячого вітру частенько розганяли хмари, створюючи ясно-блакитні плями, і косе сонячне проміння (було вже пізно по обіді) надавало глибоким долинам, простим гаям та дубовим лісам такого сяйва, на яке завжди таке жалюгідне теперішнє, здавалось, зовсім було не здатне. Агостіно вийшов з дому й пішов погуляти за місто, де стояла ще більш безмовна тиша й з часів Середньовіччя зовсім нічого не змінилось. Над глибокими джерельцями, над півколами скошеної трави на тлі густо-зелених середземноморських лісів віяла дика, аріостійська[284] благодать. Агостіно, на відміну від усіх представників римської знаті, невігласом не був. Навпаки, він був надзвичайно освіченою людиною: це аномальна річ, настільки незвичайна, що, можливо, через неї моя розповідь здаватиметься необґрунтованою. Річ у тім, що Агостіно не лише мав чудову класичну освіту, але й непогано знався на сучасній літературі. Крім того, хоч і по-любительському, він ґрунтовно вивчав історію Церкви та релігій. Тому він мав змогу проникнути у сутність чернечих поривань своєї доньки: визначити, до якого саме виду святості вона прагнула (Адріана теж була викапаний батько, отож, відчувши релігійне покликання, вона неминуче й обов’язково дійде до крайнощів, себто саме до святості).

Тому чоловік вирішив витратити на розмови з дівчиною стільки часу, скільки знадобиться. Саме так він вчинив наступного дня й щодень потому.

Розпитуючи Адріану, чоловік водночас ставив питання й собі самому, позаяк завдяки відкриттю про свою особу, яке похитнуло його впевненість (а потому відразу розвіялося), він постав у власних очах у новому й „сповненому неоднозначності“ образі.

Розпитавши дівчину, Агостіно дійшов певною мірою схвальних висновків. Доньчин містицизм мав високодуховний характер, а отже, був цінним з наукового погляду. Християнські „кліше“ були ххх добрими прообразами. Адріана була в полоні справжньої регресії[285], яка, лише завдячуючи її культурі та певній загадковій застиглості її ідей, відрізняє шизофренію у святих від шизофренії у божевільних, і не стала симптомом, через який варто було б турбуватися. Вона переживала несвідоме „повторення“, яке пізнала завдяки читанню найкращого з містицизму святого Павла (невинно забуваючи про фобію, передусім, що стосується сексуального життя, яку у нього підозрювали, та те, що він був противником жіноцтва). На високодуховність Адріаниної відмови від мирського зважили. Проте це знову повертало до проблеми, яка виникла з Лаурою. Отже, слід було заглибитись у причини її прагнення до світськості. Агостіно старанно це зробив. І щодо Лаури висновки були втішними, навіть надзвичайно втішними. Лаура зовсім не прагнула увійти до вищого товариства лише через дівчаче марнославство та легковажність. Вона мала намір по-справжньому стати частиною цих людей: певна річ, на соціальному рівні, який, одначе, у тих колах вважають культурним рівнем.

Проте, що ж то було за відкриття про власну особу, яке зробив Агостіно, коли у дівчат стався злам? Чому, — спитав себе Агостіно, — він стільки років уникав світу, перебуваючи у стані добровільної немочі? Відповідь, яка блискавично з’явилась у нього, — ось що стало прозрінням стосовно себе самого: „Я так довго уникав світу й перебував у стані добровільної немочі, бо прагну цього світу й маю жагу влади“. Такі питання й відповіді, які він дав самому собі, стали зразком питань та відповідей, які Агостіно тепер був вимушений поставити стосовно проблем з обома своїми дітьми. „Чому Лаура зажадала підкорити світ? Ймовірно, тому, ні, цілком певно тому, що боїться його й зневажає“.

„А чому Адріана рішуче відмовляється від світу? Бо цілком очевидно, що вона відчуває до нього любов і він спокушає її“.

„Жага влади“, яку Агостіно відкрив у собі, — котра залягала у ньому, як поклади коштовних матеріалів, ніким не торкана, — була настільки ж потужною, наскільки несамовитою була його жага до немочі. Щойно він пізнав її й прийняв, вона враз розбурхалася в ньому із нестримністю, вартою його пращурів.

Він миттєво все розрахував. Треба повернутись у світ і підкорити його, утверджуючи там свою владу. Але як це зробити? Йому випала слушна нагода, кращої годі було уявити. Він спочатку відправить своїх дівчат: двійко надзвичайно вродливих, шляхетних жінок, ба більше, які наділені справжніми культурними прагненнями та інтересами. Й тієї миті, коли вони досягнуть успіху, який, безсумнівно, чекає на них, на одну, як на світську левицю, а на другу — як на святенницю, ось де постане він, їхній батько. Особисто він не муситиме ступити й кроку задля того, щоб знову повернутися у плин втраченого часу. Він уже твердо стоятиме на найкращому з усіх постаментів чи трамплінів, які лиш можуть бути. Й немає сенсу в тому, щоб точно окреслювати, які він має задуми, коли матиме справжню владу. Це започаткування великого Правого Крила, яке він — ймовірно, це єдиний випадок у такому суспільстві, як італійське, — так ясно й чітко уявляв у своїй голові. Навіть попри те, що неминуче доведеться пов’язати себе з неофашистами,