Джон Ле Карре - Нічний адміністратор

Запах нафти змішався з запахами моря і металу. Джонатан знову опинився в Ірландії. Хоча ні, у паґвошських доках, у комірці брудного вантажного судна, чекаючи миті, коли під покровом ночі можна буде проскочити на берег. Обабіч автівки засвітилося два ліхтарики. Промені сканували руки і обличчя, а потім і підлогу автівки.

— Містер Томас і компанія, — оголосив Ленгборн. — Приїхали перевірити кілька тракторів і заплатити другу половину.

— Хто з вас Томас? — почувся чоловічий голос.

— Я.

Пауза.

— Окей.

— Всі повільно виходьте, — наказав Ленгборн. — Томас — позаду мене. Всі в рядок.

Їхній провідник був худий і високий, він здавався надто юним, щоб уже носити «Геклер», який звисав з його правого плеча. Трап був короткий. Діставшись палуби, Джонатан знову побачив за темною водою вогні міста і спалахи нафтопереробного заводу.

Корабель був старий і маленький. Джонатан припустив, що важив він чотири тисячі тонн максимум, і його вже не раз воскрешали. Дерев’яні двері люка були відчинені. Лампочка під стелею освітлювала звивистий сталевий трап. Знову провідник пішов попереду. Відлуння їхніх кроків нагадувало тупіт групи в’язнів, скованих одними кайданами. У поганенькому світлі Джонатану все ж вдалося краще розгледіти чоловіка, який їх вів. На ньому були джинси і кросівки. Лівою рукою він час від часу відкидав назад світлий чуб, коли той йому заважав. А правою все ще тримав «Геклер», не забираючи вказівного пальця зі спускового гачка. Корабель також по-трохи вимальовувався. Пристосований для змішаного вантажу. Місткість — приблизно шістдесят контейнерів. Це була звичайнісінька консервна бляшанка, заїжджена робоча конячка, яка вже от-от стане нікому не потрібною. Якщо щось піде не так, корабля просто позбудуться.

Усі зупинилися. Перед ними виросли троє чоловіків, усі біляві, усі красиві, усі молоді. Позаду них були зачинені металеві двері. Джонатан без належних для цього доказів здогадався, що вони — шведи. У них також були «Геклери». Стало очевидно, що провідник — їхній начальник. Надто вже невимушено він поводився, коли приєднався до них, надто прямо тримав спину. З його вуст не сходила крива небезпечна посмішка.

— Сенді, як тепер поживає аристократія? — спитав він. Джонатан усе ще не міг визначити його акценту.

— Піп, привіт, — сказав Ленгборн. — Краще за всіх, дякую. А ти як?

— Ви всі вивчаєте в університеті сільське господарство? Полюбляєте трактори? Деталі до автомобілів? Хочете виростити добрий урожай і нагодувати голодних?

— Перейдімо нарешті до справи, — сказав Ленгборн. — Де чорти носять Моранті?

Піп відчинив металеві двері і у ту ж хвилю з темряви з’явився Моранті.

«Наш лорд Ленгборн схиблений на зброї, — говорив Берр. — Грався у джентльмена-солдата у півдюжині брудних воєн... пишається своїми навичками вбивати... у вільний час колекціонує, як і Роупер... їм приємно почуватися частиною історії».

Трюм займав більшу частину «живота» корабля. Піп зображав з себе господаря, Ленгборн і Моранті йшли поруч з ним, Джонатан і Роупер позаду, а за ними підмога: Фріскі,

Таббі і троє молодиків з «Геклерами». Двадцять контейнерів були прикріплені ланцюгами до палуби. На кріпильних ременях Джонатан прочитав назви проміжних пунктів: Лісабон, Азори, Антверпен, Гданськ.

— Оце ми називаємо Саудівською коробкою, — гордо заявив Піп. — Її конструюють так, щоб вона відкривалася збоку, і Саудівські митники могли залізти всередину й рознюхати, чи нема там часом алкоголю.

На контейнерах були митні пломби — сталеві штирі, загнані один в одного. Люди Піпа розрізали їх гострозубцями.

— Не хвилюйся, у нас є запасні, — запевнив Піп Джонатана. — Завтра вранці знову все буде виглядати гарно. Митниці все до сраки.

Контейнер повільно відкривався. Зброя має свою власну тишу. Це тиша прийдешніх мерців.

— «Вулкани», — сказав Ленгборн, намагаючись просвітити Моранті. — Високотехнологічна версія «Ґатлінга»[88]. Шість двадцятиміліметрових стволів — три тисячі пострілів на хвилину. Найсучаснішого технічного рівня. Відразу з набоями, потім підвеземо ще. Кожна куля завбільшки з твій палець. Кожен постріл звучить, як рій бджіл-убивць. У гелікоптерів і легкої авіації немає шансів. Новесенькі. Десять таких. Окей?

Моранті взагалі нічого не сказав. Лише ледь помітний кивок означав його згоду. Вони перейшли до іншого контейнера. Він був завантажений по вінця, тому вони могли оглянути вміст лише ззовні. Проте того, що вони побачили, виявилося цілком достатньо.

— Четверні зенітки, — оголосив Ленгборн. — Чотири кулемети з калібром п’ять-кома-нуль, які мають спільну вісь і які спроектовані так, щоб одночасно стріляти в одну мішень. Одним пострілом рознесуть на шматки будь-яке повітряне судно. Вантажівки, бронетранспортери, легка броня — ці іграшки впораються з усім. Встановлюються на двотонні шасі, мобільні і можуть наробити біди на раз-два. Також новесенькі.

Піп повів їх до правого борту, де двоє чоловіків обережно діставали ракету у формі сигари зі склопластикового циліндра. Цього разу Джонатану не потрібні були пояснення Ленгборна. Він бачив демонстраційні ролики. Він наслухався легенд. «Якщо в ірландців колись дотягнуться до них руки, то вважай, що ти мертвий, — обіцяв йому войовничий старший сержант, — а вони обов’язково дотягнуться, — радісно додав він. — Вони поцуплять їх з військових складів янкі у Німеччині, куплять їх утридорога в афганців, ізраїльтян чи палестинців, чи ще в когось, кому янкі вирішать їх передати. Ультразвукові, переносні, по три в упаковці, називаються «Стінгерами»[89] і недарма, бо вони таки справді жалять...»

Екскурсія продовжувалася. Легка протитанкова зброя. Польові рації. Медичне спорядження. Уніформа. Боєкомплекти. Сухпайки. Переносні зенітно-ракетні комплекси «Старстрік» британського виробництва. Коробки, виготовлені у Бірмінгемі. Сталеві каністри, виготовлені у Манчестері. Все оглянути було неможливо. Надто багато товару, надто мало часу.

— Подобається? — тихо спитав Роупер Джонатана.

Їхні обличчя були зовсім поруч. Роупер виглядав напружено і переможно, так ніби його твердження якимось чином підтвердилися.

— Хороший товар, — сказав Джонатан, не знаючи, як він мав відреагувати.

— Всього потрохи в кожній партії. У цьому й хитрість. Корабель збивається з маршруту, і ви втрачаєте всього по трохи, а не щось одне, але все. Здоровий глузд.

— Гадаю, так воно і є.

Роупер його не слухав. Він з головою пірнув у смакування своєї перемоги. Він був на сьомому небі від щастя.

— Томас? — Ленгборн кликав його з кормової частини трюму. — Ходи сюди. Пора підписуватися.

Роупер пішов з ним. Ленгборн поклав на військовий планшет з тримачем для документів рахунок на турбіни, деталі до тракторів і важкого устаткування згідно з переліком, який був у додатку, перевірено і затверджено, що товар у належному стані,