Трумен Капоте - Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем

не так швидко: ноги його були коротші, та й валіза добре заважала. І коли він добіг до якогось сарая, що стояв край шосе, Дік давно вже був там.

Залишивши Омаху, де вони переночували в притулку Армії спасіння, Дік і Перрі доїхали попутним ваговозом до Айови, Та останні кілька годин довелося йти пішки. Дощ почався, коли вони пройшли шістнадцять миль на північ від невеликого айовського містечка Тенвілла.

У сараї було темно.

— Діку, де ти? — спитав Перрі.

— Тут,— озвався Дік, лежачи на сіні.

Змоклий до рубця, увесь тремтячи, Перрі повалився поряд.

— Я так змерз,— мовив він, зариваючись у сіно,— так змерз, що ладен, аби все це зайнялося і я згорів би живцем.

До того ж він був голодний. Просто помирав з голоду. Минулого вечора вони з’їли по тарілці супу Армії спасіння, а зранку ще не мали в роті нічого, крім кількох шоколадних батончиків та жувальної гумки, що їх Дік поцупив з прилавка в одній аптеці-закусочній.

— Шоколад ще є? — спитав Перрі.

Шоколаду не було, зате лишився ще пакетик жувальної гумки. Вони поділили його порівну, й кожному, дісталося по дві з половиною палички «М’ятної», Дікової улюбленої (Перрі віддавав перевагу «Фруктовій»).

Дошкуляло безгрішшя. Вони не мали ані цента, і зрештою Дік розважив, що їм треба повернутися до Канзас-Сіті.

— Божевільна вигадка,— сказав Перрі, коли Дік уперше заговорив про це.— Тобі треба лікуватися.

І ось тепер, скулившись на сіні в холодному темному сараї і чуючи, як надворі періщить холодний дощ, вони знову завели суперечку. Повертатися до Канзас-Сіті небезпечно, доводив Перрі, бо Діка, мовляв, уже напевне розшукують за порушення умов дострокового звільнення, та й «добре, коли тільки за це». Але переконати Діка було неможливо. Він і далі твердив, що Канзас-Сіті — саме те місто, де йому напевне пощастить «настругати добру купу липи».

— Авжеж, я знаю, що нам треба стерегтися. Ордера на арешт вони, звісно, вже мають. Ще за ті папери. Та ми обернемося швидко. Вистачить одного дня. Якщо хапнемо добрий гріш, можна буде податися й до Флоріди. Проведемо різдво в Майямі. А сподобається — і до весни там поживем.

Але Перрі жував гумку, трусився з холоду й похмуро мовчав.

— Що з тобою, голубе? — спитав Дік.— Ти знов про оте? Може, годі вже, хай йому чорт! Ніколи вони на нас не подумають. Ніколи.

— А що, як ти помиляєшся? — відказав Перрі.— Тоді нам одна дорога — в «закуток».

Досі жоден з них не згадував про найвищу міру покарання в штаті Канзас — про шибеницю, про смерть у «закутку», як називали в’язні канзаської тюрми сарай, обладнаний усім необхідним для смертної кари.

Дік сказав:

— Жартівник. З тобою помреш зо сміху.

Він чиркнув сірником, щоб закурити сигарету, але те, що він побачив при спалаху сірника, миттю зірвало його з місця, і він кинувся в протилежний кінець сарая, до коров’ячого стійла. Там стояла машина — чорно-білий «шевроле» зразка 1956 року. Ключ був на місці.

Дьюї вирішив приховати від громадськості те, що в справі Клаттерів відбулося докорінне зрушення. Мотивуючи своє рішення, він сказав:

— Пам’ятайте — цілком можливо, що ці двоє не винні.

То була надто вагома обставина, щоб нехтувати нею.

Флойд Веллз міг просто вигадати всю оту історію — в’язні нерідко вдавалися до таких побрехеньок, сподіваючись зажити ласки в тюремного начальства чи привернути до себе увагу. Та коли б навіть кожне Веллзове слово було святою правдою, Дьюї та його помічники ще не розкопали жодного «доказу для суду». Все, що вони виявили, можна було витлумачити як цілком імовірний, хоча й винятковий, збіг обставини. Так, Сміт їздив до Канзасу навідати свого приятеля Гікока; так, Гікок мав рушницю того самого калібру, що й та, яка була знаряддям убивства; так, підозрювані підготували собі фальшиве алібі на ніч 14 листопада,— але все це ще не доводило, що саме вони вбили Клаттерів.

— І все ж ми певні, що це вони. Ми всі так думаємо. Бо інакше не зчинили б тривоги по сімнадцяти штатах — від Арканзасу до Орегону. Але майте на увазі: можливо, мине кілька років, доки ми їх зловимо. Вони могли розлучитися. Або й виїхати за кордон. Могли податися на Аляску — а там загубитись неважко. І що довше вони гулятимуть на волі, то менше доказів ми матимем. Сказати правду, в нас їх поки що зовсім обмаль. І якби ми завтра злапали цих сучих синів, то не змогли б нічого довести.

Дьюї не перебільшував. Крім двох слідів підошов — з ромбічним рифленням і з двома круглими вічками,— убивці не залишили жодного доказу. А що вони так пильно стереглися, то напевне давно вже позбулися того взуття. І радіоприймача теж — коли припустити, що саме вони його вкрали, в чому Дьюї й досі сумнівався. Це здавалось йому «сміховинно несумісним» з розмахом злочину й очевидною вправністю злочинців. Неймовірно, щоб люди, які прийшли в дім, сподіваючись знайти напакований грішми сейф, вирішили вбити чотирьох чоловік задля якоїсь жменьки доларів і транзисторного приймачика.

— Без їхнього зізнання нам ніколи не домогтись обвинувального вироку,— сказав він.— Така моя думка. Ось чому нам треба бути вкрай обережними. Вони гадають, що замели всі сліди. Нехай, це нам на руку. Чим безпечніше вони себе почуватимуть, тим скоріше ми їх накриємо.

Але в такому невеликому містечку, як Гарден-Сіті, таємницю зберегти важко. Кожен, хто заходив до шерифової контори — трьох скупо вмебльованих перелюднених кімнат на третьому поверсі будинку окружного суду,— одразу вловлював незвичайну, наче передгрозову атмосферу. Метушня й сердитий гомін останніх тижнів поступилися місцем сторожкій, напруженій тиші. Місіс Річардсон, шерифова секретарка, особа дуже поважна, від минулого вечора говорила тільки пошепки й ходила навшпиньках, і сам шериф, його підлеглі, Дьюї з групою приїжджих агентів КБР мимоволі притишували голоси до шепоту. Вони поводились, наче мисливці в лісі, що бояться необережним звуком чи порухом сполохати дичину.

А в місті говорили. Кафе при готелі Уоррена, що править місцевому діловому людові за своєрідний клуб, аж гуло від чуток і здогадів. Хтось десь чув, ніби от-от мають заарештувати одного відомого городянина. Інші твердили, що злочин вчинили наймані вбивці, підіслані ворогами Канзаської спілки фермерів, прогресивної організації, в