Джо Аберкромбі - На лезі клинка

«Щось не так».

— Що тут казати, Перший з-поміж магів — клятий шахрай, — гаркнув Лоґен.

Баяз ледь усміхнувся кутиком рота, витираючи з лоба піт.

— А хто казав, що це не так?

Лютар знову опинився у халепі. Великій халепі. Щоразу, коли він блокував один із розмашистих ударів, його шпаги відскакували все далі, а хват слабшав. Щоразу, коли він ухилявся, його ноги опинялися все ближче до краю жовтого кола.

Але потім, коли кінець здавався неминучим, Лоґен краєм ока побачив, що повітря над плечима Баяза замерехтіло, як тоді, дорогою на південь, коли спалахнули дерева, і відчув дивне посмикування у животі.

У Лютара наче відкрилося друге дихання. Він піймав наступний нищівний удар ефесом свого короткого клинка. Ще мить тому його клинок заввиграшки вилетів би з руки. Але тепер на якусь мить він затримав шпагу, а тоді з криком вивернув її, збивши свого суперника з рівноваги і скочив уперед, несподівано перейшовши в наступ.

— Якби на Півночі тебе піймали на шахрайстві у двобої, — прогарчав Лоґен, хитаючи головою, — тобі вирізали би на животі кривавий хрест і повитягували всі кишки.

— В такому разі мені пощастило, — процідив Баяз крізь зціплені зуби, не зводячи очей з бійців, — що ми вже не на Півночі.

Піт уже знову стікав з його голомозої голови, щедрими краплями котячись по обличчю, а міцно стиснуті кулаки тремтіли від натуги.

Лютар завдавав удар за ударом з такою швидкістю, що його клинки аж миготіли перед очима. Ґорст кректав і гарчав, відбиваючи атаки, але тепер Лютар був занадто швидким для нього, і занадто сильним. Він безжально ганяв його по колу, наче скажений пес корову.

— Сране шахрайство, — прогарчав Лоґен ще раз, коли шпага Лютара, зблиснувши, залишила яскраву червону смугу на щоці Ґорста.

Кілька крапель крові бризнуло на глядачів зліва від Лоґена, і вони вибухнули бурхливими оваціями. Цей момент віддалено нагадував його власні двобої. Крик арбітра «три — три» навряд чи хтось почув. Ґорст ледь спохмурнів і торкнувся рукою обличчя.

Крізь шум і гам Лоґен почув шепіт Кея:

— Ніколи не закладайся з магом…

Джезаль знав, що він був вправним, але йому й не снилося, що він міг бути настільки вправним. Він був спритним, наче кішка, метким, наче муха, сильним, наче ведмідь. Його ребра більше не боліли, його зап’ястя більше не боліли, а від втоми та сумнівів не залишилося навіть сліду. Він був безстрашним, незрівнянним, непереможним. Оплески гриміли навколо нього, але при цьому він чув кожне слово, бачив кожну рису кожного обличчя у юрбі. Його серце гнало жилами тремкий вогонь замість крові, його легені всотували самі хмари.

Він навіть не сідав під час перерви, так йому хотілося повернутись у коло. Стілець здавався йому знущанням. Він не слухав, що говорили Варуз і Вест. Їхні слова, як і вони самі, не мали жодного значення: дрібні людці, яким далеко до нього. Вони втупилися на нього: знічені, вражені, як і слід було.

Він був найкращим фехтувальником за всю історію.

Той каліка Ґлокта навіть не уявляв, наскільки він був правий: здавалося, Джезалю варто було лише чогось захотіти, і він здобуде все, що завгодно. Він гиготів, коли потанцював назад на своє місце. Він сміявся, почувши крики натовпу. Він усміхнувся, коли Ґорст повернувся у коло. Все йшло за планом. Сонні очі здорованя над червоним порізом, яким нагородив Ґорста Джезаль, досі були напівприкриті важкими повіками, але тепер у них з’явилось щось нове: тінь шоку, тривоги, поваги. Як і мало бути.

Не було нічого, чого Джезаль не зміг би зробити. Він був невразливий. Він був непереможний. Він був…

— Почали!

…Геть розгублений. Біль пройняв його бік так, що йому перехопило подих. Раптом він знову став почуватися переляканим, втомленим, слабким. Ґорст загарчав і пустився у навальну атаку, врізавши по шпагах у руках Джезаля так, що той аж підстрибнув, наче сполоханий кролик. Його майстерність, передбачливість, холоднокровність зникли, а Ґорст насідав ще завзятіше, ніж будь-коли. Джезаля охопив жахливий розпач, коли з його тремтячих пальців вирвали довгу шпагу, що злетіла у повітря, а тоді брязнулася об загорожу. Він звалився на коліна. Натовп ахнув. Це був кінець…

…Ні, не кінець. Зверху на нього по дузі летіла шпага. Останній удар. Здавалося, що вона ледве рухається. Повільно-повільно, немов крізь мед. Джезаль усміхнувся. Йому всього лише треба було відбити її своїм коротким клинком. Все його єство знову переповнила сила. Він зірвався на ноги, відштовхнув Ґорста вільною рукою, відбив ще один удар, а за ним іще. Його єдина шпага працювала швидше за дві. На арені запанувала абсолютна тиша — було чути тільки невпинний брязкіт клинків. Коротка шпага Джезаля рухався вправо-вліво, вправо-вліво, метаючись швидше за його погляд, швидше за його думку, немовби тягнучи його за собою.

Пролунав дзенькіт металу об метал, коли Джезаль вирвав із руки Ґорста пощерблену довгу шпагу, і ще один, коли він одним різким рухом повторив те саме з короткою. На мить все завмерло. Обеззброєний здоровань стояв п’ятами на самісінькому краю кола і дивився на Джезаля. Натовп завмер.

Тоді Джезаль поволі здійняв свою коротку шпагу, яка раптом видалася неймовірно важкою, і легенько тикнув Ґорста у ребра.

— Ха, — тихо мовив здоровань, здійнявши брови.

І нараз публіка вибухнула громовими оплесками. Шум все ширився і гучнішав, напливаючи на Джезаля хвилями. Тепер, коли все закінчилося, він відчув себе невимовно виснаженим. Джезаль заплющив очі, хитаючись із боку на бік, шпага вислизнула з його знесилених пальців, і він упав на коліна. Його втома була безмежною. Здавалось, наче він за кілька хвилин використав всі сили, які були дані йому на тиждень. Джезаль навіть не був певен, що зможе довго втриматися на колінах, і хто зна, чи зможе він ще колись підвестися, якщо впаде.

Аж нараз він відчув, як чиїсь сильні руки беруть його під пахви і піднімають. Галас натовпу зробився ще гучнішим, коли його піднесли в повітря. Він розплющив очі — його повертали, а перед очима миготіли розмиті кольори. В голові шуміло. Він був у когось на плечах. Голомоза голова. Ґорст. Здоровань підніс його, як батько підносить дитя, і явив натовпу, всміхаючись до нього широкою потворною посмішкою. Джезаль мимоволі всміхнувся у відповідь. Одне слово, це була дивовижна мить.

— Переміг Лютар! — тупо вигукнув арбітр, якого було ледь чутно. — Переміг Лютар!

Радісні крики змінились скандуванням: «Лютар! Лютар! Лютар!» Арена здригалася від нього, а голова Джезаля йшла обертом. Він був наче