Хосе Доносо - Розпутний птах ночі, Хосе Доносо

більше, Ірис, ти збожеволіла від гри, не будь дурепою, яблуко від яблуні, кажуть, що твій розстріляний батько згубив своє життя, граючи в монте, і тому змушений був піти на вбивство, я ніколи не чула цієї історії, я не знаю, чи це справді так, але кажуть… Кажуть стільки всього різного, ти знавісніла, Ірис, не грай більше, дитинко, заради Бога, ти вже й вагу власну програєш, вчора ти програла місіа Інес свою тарілку гороху, сьогодні — тарілку квасолі з хлібом, а ще весь свій одяг і стертий тюбик помади, припини, дитинко, заради Бога, іди до свого немовляти, воно рюмсає на багряній адамашці трону, хай інші пограють у канідром, хай інші пожертвують себе жовтій суці, яка роздягає нас щоночі, досить уже тобі, глянь на себе, я більше не можу позичити тобі свою шаль, навіть якби хотіла, а мені так гірко бачити, як ти сидиш гола навпочіпки біля дошки і тремтиш, але я тобі її не позичу, бо мушу берегти себе, хіба не бачиш, я одужую від ангіни, а я — від ревматизму, а я — від кривошиї, крім того ти граєш, мов навіжена, адже ненавидиш місіа Інесіту відтоді, як почала грати з нею у канідром, покайся святому, стань навколішки перед фігурою цієї святої, яку звуть Свята Брихіда, хоча вона геть не схожа на ту, яку забрала чорна карета і яку нам потрібно буде перенести на карету білу, помолися їй — але Ірис не молиться. Не молиться й Інес. Раніше Ірис була блаженною, тепер же вона просто її супротивниця, вона воліє позбавити її всього, чого ще вона хоче, що ще може поставити дівчинка, якщо в неї залишилися тільки брудні труси. Жовта сука весь час виграє.

— Гаразд. Що ти ставиш тепер, Ірис?

Ні, ні, кричимо тобі ми, старі, благаючи, щоб ти мала трохи розуму в таких речах, ти слабка, Ірис, застуджена, наші стурбовані обличчя гуртують нас у присмерку, ні, Ірис, тут ходить нечистий, май силу волі, не говоріть про нечистого, мені страшно, біля дошки горить лише одна свічка, Ірис сидить з одного боку, виваливши свої велетенські цицьки, які я можу лише смоктати, але не гратися ними, як Даміана, чи інші немовлята, які граються грудьми своїх мам, цицьки голі, соски тверді від холоду, поклади мені їх до рота, щоб я зігрів їх своїм шершавим язиком, тоді як вона, сеньйора, господиня, із картатою шаллю на плечах і розкошланим вузликом на голові, дивиться на Ірис і кидає їй виклик:

— Ну що? Що ти ставиш?

— Мою дитинку.

Спершу — коротка збентежена тиша, за нею — гамір: ти не можеш так учинити, Ірис, гівно ти мале, ставиш плід лона твого, який до того ж святе дитя, глянь, як воно, бідолашне, плаче, кинула його самого на адамашці й навіть пальцем не поворухнеш, щоб йому було тепленько в колисці, глянь, як у нього тече з носа, глянь, із якою журбою він на тебе дивиться, святі дітки все розуміють, от і він розуміє, що його мама поставила його проти жовтої суки на гральній дошці місіа Інес, яка є такою хорошою і щедрою сеньйорою, але в цьому будинку вона стала такою азартною, що вже не схожа зовсім на колишню себе.

А ти, Інес, споглядаєш мене, немовби зважуючи, наче вираховуючи мою цінність, щоб серед усіх своїх наявних варіантів обрати той, яким би відповісти на ставку Ірис — постав щось гарне, Інес, благаю тебе, щось вишукане, як-от твою норкову шубу карамелевого кольору, як-от твої перламутрові сережки, як-от право торкнутися твоєї плоті до того, як нею цілковито заволодіє Пета Понсе, постав щось, що би запевнило мене в тому, що я дорогого вартий.

— Згода.

— А ви що ставите?

Ти роззираєшся довкола себе, обмацуєш купу дрантя — ні, не це — усміхаєшся, підносиш руку до рота, ніби одна з тих старих, що намагаються цим жестом приховати відсутність зубів, і раптом ти протягуєш цей жест углиб і витягаєш свій протез, кладеш його поруч із дошкою, а сама зостаєшся з опалим і беззубим ротом, як ті, хто каже, що ми нічого не знали, місіа Інесіто, Боже мій, всі ми думали, що на ваш вік ви маєте такі хороші зуби, і ми пліткували про них, захоплювалися ними, це, певно, через те, що вона з дитинства добре харчувалася, а в нас, через те, що ми народилися у злиднях і, зростаючи, недоїдали, зуби почали псуватися ще у п’ятнадцять років, як в Ірис.

— Мої зуби.

Вирізьблені в темряві обличчя мовкнуть. У лахміття занурюються руки, блищать водянисті очі, що були свідками стількох подій, а тепер змушені стати свідками цього, коло мовчазних старих звужується поряд із двома, що стоять навколішки біля мого золотого трону, кожна з них зі свого боку дошки, жовта сука — це Інес, біла сука — Ірис, у стаканах калатають кубики.

— Починає та, в якої випаде більше число.

Ходить Інес — два, Ірис — чотири. Ірис починає. У білої суки знову чотири, один, два, три, чотири, біла сука — пластмасова, вона тримається на підставці з такого ж посполитого матеріалу, пальці Ірис переміщають її дошкою з простого картону, на якому криво намальовані будинки, пагорби й ріки. Інес випадає п’ять. Готова й нетерпляча жовта сука кидається стрімголов у забіг, один, і вона здіймає куряву на дорозі, два, і вона перестрибує живопліт, три, і вона зупиняється посеред калюжі, в якій виблискує місяць, щоб сьорбнути води, чотири, й вона підіймається пологим схилом угору, п’ять, і вона на подвір’ї ферми, вона біжить, не зупиняючись, біла сука залишилася позаду, а тим часом жовтої вже майже не видно, вона біжить як ніколи швидко, адже вона жадає мене, я належатиму їй, тому жовта сука так старається, вона хоче заслужити мене своїм видатним тріумфом — один, два, три, чотири, п’ять, шість — як вам щастить, місіа Інесіто, ходіть-но знову: чотири, один, два, три, чотири — я належатиму Інес, тому що жовта сука покладе мене їй у руки, до того як вони перетворяться на задерев’янілі руки Пети, які зроблять мене її бранцем, вона заволодіє моїм членом, і він гнитиме всередині її гнилої піхви, повної ненажерливих червів, жовта сука рятує мене він рук старої: біжи, біжи, жовта суко, виючи на місяць і переслідуючи його проміння, пластмасову суку вже зовсім не видно, старі репетують, стискають руки, читають молитви, вони вже не знають, за кого вони вболівають,