Сол Беллоу - Гендерсон, повелитель дощу, Сол Беллоу

– Ажеж, пане. Що твоя і моя робити?

– Коли споночіє, ти здіймеш крик. Скажеш, мене вкусила змія або щось таке. Отой шкіряний бандит із двома амазонками прийдуть подивитися, в чому річ. Якщо він не відчинить двері, нам доведеться придумати щось інше. Але припустімо, що двері він відчинить. Тоді ти візьмеш оцей-ось камінь – ти мене зрозумів? – і підсунеш його між двері й одвірок біля самої завіси, щоб двері не могли причинитися. Оце те, що нам треба. Де твій ніж?

– Ніж у моя, пане.

– Мені його й не треба. Тримай ножа при собі. Так от, ти мене слухаєш? Ти зарепетуєш, що сунго, яссі чи як там називають мене ці вбивці, вкусила змія. Моя нога, мовляв, швидко пухне. І станеш біля дверей із каменюкою напоготові, щоб заклинити їх.

І я показав йому, що і як він повинен буде зробити.

Коли почало сутеніти, я все ще сидів, обмірковуючи план нашого визволення; я намагався зібрати докупи думки й не дати їм потьмаритись від лихоманки, яка після полудня завжди посилювалася, а з настанням ночі ставала нестерпною. До того ж мій стан погіршився від задухи, яка панувала в гробниці, та від перенапруги зору, бо я кілька годин простояв коло дірки в стіні, одним оком дивлячись на мертве тіло Дафу, і я вже мало не марив. Іноді мені ввижалося, ніби я виразно бачу під каптуром савана риси царевого обличчя. Але то була омана розуму, видіння. В мене паморочилась голова, я збагнув це навіть тоді. А вночі, під час особливо лютого нападу лихоманки, мені геть погіршало, і в моїй розтривоженій свідомості стали виникати і так само несподівано зникати гори, й ідоли, й корови, й леви, і здоровенні чорношкірі жінки-амазонки, і обличчя царя Дафу, і стріха над помостом хопо. Одначе я не піддавався хворобі й чекав, коли зійде місяць і можна буде рішуче діяти. Ромілаю не спав. Його погляд був спрямований на мене з того кутка, де він напівлежав, упершися спиною в стіну. Я знаходив його там по очах щоразу, коли туди дивився.

– Твоя не передумай? – запитав він двічі або й тричі.

– Ні, ні. Не передумав.

І коли я вирішив, що слушна мить настала, я так глибоко втягнув у груди повітря, аж вони затріщали, а під ребра шпигнуло болем.

– Починаймо! – сказав я Ромілаю.

Бунамів поплічник за стіною, мабуть, спав, бо, відколи смеркло, я не чув звідти жодного шереху, Я взяв Ромілаю на руки й підніс до дірки, яку ми з ним проколупали. Обхопивши його, я відчув, що все тіло в нього тремтить. Він закричав, раз у раз заникуючись. Для повноти враження я застогнав – раз, і вдруге, і тоді Бунамів попихач прокинувся. Я почув, як затупотіли його ноги. Потім він, мабуть, стояв і дослухався, поки Ромілаю повторював тремтячим голосом: «Яссі кмуті!» «Кмуті» я чув від загонщиків, коли вони переносили Дафу до гробниці. «Кмуті» означало: «він помирає». Мабуть, то було останнє слово, яке почув на цьому світі мій умирущий друг. «Вуннуту зазай кмуті. Яссі кмуті». Мова варірі неважка, і опановував я її досить швидко.

Потім двері царської гробниці відчинилися, і Бунамів поплічник щось закричав.

– Його кликай дві солдата-жінка, – сказав мені Ромілаю.

Я поставив його на підлогу, а сам ліг долічерева.

– Бери камінь, іди до дверей і роби, як я тобі сказав, – звелів я йому. – Якщо ми сьогодні звідси не виберемося, то не проживемо на світі й місяця.

Потім я побачив, як за дверима замиготіло світло смолоскипа – це означало, що амазонки прийшли на підмогу, і найдивовижніше з усього цього те, що жага вбивства, яка палахкотіла в моєму серці, найдужче мене заспокоювала. Вона додавала мені впевненості в собі. Я відчував, що коли вузькопикий Бунамів поплічник опиниться в моїх руках, то знайде свою смерть, і це відчуття було справжнім бальзамом для моєї душі. «Його принаймні я порішу», – повторював я подумки. Отак я розрахував усе до дрібниць і закричав слабким, переляканим голосом – і я впивався слабкістю, яка лунала в моєму голосі, бо в ту мить і справді почував себе кволим, але твердо знав: сила вмить повернеться до мене, як тільки пірву Бунамового попихача. У дверях відтулили дошку. Піднісши до отвору смолоскип, сторож смерті побачив, що я схопився за ногу і корчуся від болю. Прогонич витягли, й одна з амазонок почала відчиняти двері.

– Камінь! – жалібно, ніби від болю, крикнув я, і в світлі смолоскипа побачив, що Ромілаю підсунув каменюку під саму завісу – точнісінько так, як я йому й казав. Він таки встиг зробити це, хоч амазонка вже приставила йому до горла спис.

Ромілаю поточився до мене. Цю картину я побачив у великій освітленій плямі, що пульсувала навкруг димучого полум’я. Амазонка зойкнула, коли я повалив її, смикнувши за ногу. Наконечник списа дряпнув до стіні; я подумки попросив Бога, щоб він не зачепив Ромілаю, і водночас стукнув амазонку головою об камінь. За таких обставин я не міг дозволити собі зважати на те, що вона – жінка. Світло погасло, і двері вмить зачинились, але не зовсім, бо вперлися в камінь; між ними та одвірком залишилася щілина, якої мені вистачило, щоб просунути туди пальці. І друга амазонка, й Бунамів прислужник тягли двері знадвору, але я розчахнув їх одним ривком. Я діяв мовчки. Мене овіяло нічне повітря, і я відразу почув себе краще. Спершу я вдарив другу амазонку ребром долоні – прийом, який я опанував у десантних військах. Цього вистачило. Я її покалічив, і вона впала. Все це відбувалося в тиші, бо й вони не подавали голосу, як і я. Збивши жінку з ніг, я посунув на чоловіка, і той кинувся навтіки, намагаючися сховатись у кімнаті, де лежав мертвий цар. Три стрибки – і я схопив його за чуприну. Я підняв його на відстані випростаної руки так, щоб він побачив моє обличчя у світлі місяця, який уже зійшов. Я загарчав. Шкіра в нього на обличчі натяглася вгору, очі перекосилися. Коли я здавив йому пальцями горло, Ромілаю підбіг до мене й заволав:

– Ой ні, пане, не треба!

– Я задушу цього виродка!

– Твоя