Олександр Романович Бєляєв - Людина, що знайшла своє обличчя, Олександр Романович Бєляєв

заплетене в коси. В руках вона несла мідний таз і казанок. Посуд і зап’ястя на руках і ногах дзвеніли при кожному її кроці.

І дівчина боязко позирала в бік руїн. Це почало непокоїти Аріеля. Чи не бачили бува ці люди, як він опускався з Шарадом?

Дівчина підійшла до струмка і почала чистити посуд піском.

— Іди до мене, любий, — почув Аріель лагідний голос і здригнувся. Обернувшись, він побачив крізь серпанок поріділого туману юнака, що стояв по пояс у воді біля протилежного берега ставу; на березі — величезного буйвола з лагідними, покірними очима. Ніби відповідаючи на поклик юнака, буйвол голосно зітхнув і повільно ввійшов у став, здіймаючи широкими грудьми легку хвилю. І юнак почав старанно мити буйвола, а той пирхав від задоволення і повільно хитав головою.

Чи не цей юнак змушував і старика і дівчину позирати в бік руїн? Юнак і дівчина справді перезирались одне з одним, але не обмінялися жодним словом.

Вимивши буйвола, юнак вивів його з ставу, кинув погляд на дівчину і, поляскуючи по лиснючій шкірі буйвола, пішов по зарослій травою доріжці. Дівчина проводжала їх поглядом, аж поки вони не зникли за гаєм.

— Дада! Аріель-дада! Де ти? — почувся голос Шарада. Прокинувшись і не знайшовши біля себе Аріеля, він занепокоївся і вибіг у двір. — Ах, ось де ти, дада! Я хочу їсти, дада! Дуже!

Аріель помітив, як дівчина-підліток, побачивши Шарада, упустила з рук казанок і, кинувши посуд, побігла до халупи Краї її сарі розвівались, оголюючи міцні засмаглі ноги, бились по плечах і спині, а зап’ястя дзвінко бриньчали. Старик поглянув на дівчину, потім і він, обтрушуючи глину з рук, поквапливо зник у халупі.

— Ось що ти наробив, Шарад, — сказав Аріель, підводячись із-за куща. — Нас помітили.

— Пробач, дада, але я так перелякався, коли не побачив тебе біля себе.

— Що нам тепер робити? Тікати? Летіти?

— Як ти хочеш, — покірно відповідав Шарад. — Але мені дуже, дуже хочеться їсти. Ще ніколи так не хотілось, навіть ноги тремтять. Ми ж учора цілий день не їли і цілу минулу ніч. Може, вони дадуть жменьку рису?

«Навряд щоб у цьому глухому місці могли бути спільники Пірса. І, зрештою, завжди можна полетіти. Шарад має рацію. Треба попросити їжі у цих селян», думав Аріель. Він сам відчував голод і слабість. При такій слабості, мабуть, не полетиш.

Поки він розмірковував, двері халупи відчинились, і на порозі з’явився старик. У руках він тримав дерев’яне блюдо з двома мисками, а ліктем притискав циновку. З-за його спини визирала дівчина в новому червоному сарі, з вінком у руках. Урочисто йшли вони краєм кукурудзяного поля, прямуючи до руїн, старик — попереду, дівчина вслід за ним.

Аріель і Шарад, тримаючись за руки, мовчки очікували, що буде далі.

Не доходячи кроків сімдесяти, старик зупинився. Дівчина взяла з-під його ліктя циновку і розіслала її на землі, старик поставив на неї блюдо. Потім вони обоє вклонились Аріелю до землі.

— Привіт тобі, невідомий посланцю неба. Дозволь моїй онучці доторкнутися головою до твоїх ніг. Благослови нас. Хто вите людей, того не осквернить близькість зневажених. А якщо ми недостойні твого благословення, то подаруй нам радість і прийми від нас їжу, яку ми приносимо тобі від щирого серця!

Аріель не відразу зрозумів, чому старик віддає йому таку шану. А Шарад, не відриваючи жадібного погляду від блюда, штовхав Аріеля в бік і шепотів:

— Ходімо, дада! Я бачу смажений рис і молоко!..

Аріель пішов до старика. Старик і внучка, задкуючи, віддалялись.

— Дякую вам, добрі люди, — відповів Аріель, дійшовши до блюда, що стояло на землі. — Чому ви відходите од нас? Ми з задоволенням поснідаємо з вами. Шарад, підніми блюдо й циновку. Неси до хати! — І додав тихше: — Але не здумай їсти, поки я не дозволю.

Старик і його внучка зупинилися, не перестаючи кланятись. Коли Аріель і Шарад підійшли, дівчина, почервонівши, тремтячими руками простягла Аріелю вінок і щось збентежено пробурмотіла.

Аріель вклонився, взяв з її рук вінок і надів собі на шию.

Коли дійшли до халупи, старик з сяючим обличчям обійшов своє житло і ввів гостей на невелику веранду. Хатня стіна, що прилягала до веранди, була закопчена полум’ям світильників.

Дівчина розіслала циновку. Шарад поставив блюдо на підлогу, і всі розсілися навколо.

— Принеси цукрової патоки, лучі і ще рису, Лоліта, — сказав старик. Але дівчина, мов зачарована, дивилася на Аріеля, а він дивився в її темнокарі, підведені сажею очі. — Лоліта! — повторив старик. Вона здригнулась і кинулась виконувати наказ. — Прошу прийняти їжу з рук недостойного раба!

Шарад не чекав, щоб його ще раз просили. Аріель також з апетитом почав їсти.

— Шкода, що рис не можна підкислити, немає соку нестиглого манго, — говорив далі старик. — На моїй ділянці ростуть мангові дерева, — і він указав рукою, — але мені вже важко діставати плоди.

Аріель поглянув, куди показував старик.

— Скажи мені, бабу, як твоє ім’я? — спитав він старика.

— Нізмат, — відповів старик, схвильований тим, що гість назвав його батьком.

— Поблизу немає людей? — спитав Аріель.

— Лише за гаєм живе юнак Ішвар з своєю сліпою матір’ю.

«Мабуть, це його я й бачив, — подумав Аріель. — його нічого боятися. Він добрий. Як лагідно поводився він з своїм буйволом…»

Аріель прикинув відстань до дерев і промовив:

— То я зараз принесу кілька плодів.

І, навіть не зводячись на ноги, він, як сидів, піднявся в повітря і, коли вже був вище