Наомі Новік - Ті, що не мають коріння

він опустився спочивати на ніс нашого човна, а з дерев стрілою вилетів схожий на чорний ніж птах і схопив його. Він усівся на носі та проковтнув, швидко клацнувши три рази, роздушені крильця метелика, що стирчали в нього з дзьоба, а тоді витріщився на нас схожими на маленькі чорні намистинки очима. Саркан спробував його вхопити, але він хутко відлетів у дерева, а річкою за нашими спинами прокотився холодний вітер. З берегів долинув стогін. Одне зі старих масивних дерев сильно нахилилося вниз, так, що його коріння вийшло із землі, та з гучним звуком упало в воду просто за нашим човном. Річка під нами надулася. Моє весло підхопила вода. Ми схопилися за борти, не відпускаючи, коли закружляли на поверхні й кинулися вперед кормою. Човен нахилився, і в нього через борти полилася вода, що здалася моїм босим ногам крижаною. Ми кружляли й далі; під час повороту я побачила ходака, що з цокотінням видирався на впале дерево з берега. Він повернув свою голову-палицю, щоб нас побачити. Саркан крикнув: «Рендкан селхоз!» — і наш човен пішов рівно.

Я показала рукою на ходака, та знала, що вже запізно.

— Полжит, — сказала я, і раптом на його худій спині розцвів помаранчево-яскравий вогонь. Але він повернувся та втік у ліси на чотирьох, а за ним тягнулися дим і жовтогаряче сяйво. Нас побачили. Уся сила погляду Пущі завалилася на нас ударом молота. Я впала назад на дно човна, підбита; холодна вода вражала, проникаючи крізь мій одяг. Дерева тягнулися до нас, витягуючи колючі гілки над водою, а листя падало довкола нас і збиралося за нашим човном. Ми здолали поворот, а попереду виявилося півдесятка ходаків із темно-зеленим богомолом на чолі; усі вони вибрели в річку живою греблею.

Вода пришвидшилася, неначе Веретену хотілося би пронести нас повз них, але їх було забагато, а далі в річку ще й заходили нові. Саркан підвівся у човні та зробив вдих для заклинання, готовий уразити їх вогнем, блискавкою. Я підтягнулася, взяла його за руку та потягнула його за собою повз корму човна, у воду, рукою відчуваючи, як він вражено борсається від обурення. Ми глибоко занурились у течію та виринули знову, як листочок, що тримається за гілочку та кружляє разом з усіма іншими, блідо-зелений і брунатний. Це було та водночас не було ілюзією; я тримала це всім серцем, бажаючи лише бути листочком, маленьким звіяним листочком. Ріка підхопила нас у вузь­кій швидкій течії і завзято понесла далі, наче тільки й робила, що чекала такого шансу.

Ходаки підхопили наш човен, а богомол розірвав його своїми кігтистими передніми лапами, потрощивши на друзки та всунувши всередину голову, неначе у спробі знайти нас. Він знову прибрав свої блискучі фасеткові очі й озирнувся, а тоді озирнувся ще. Але на той час ми вже пронеслися повз їхні ноги; річка ненадовго всмоктала нас і пропустила крізь бурхливий вир у каламутну зелену тишу, вивівши з-під погляду Пущі, та виплюнула нас знову далі у квадратний шматочок сонячного світла. Разом з нами кинувся ще десяток листочків. Далі вгору за течією каламутили воду, збиваючи її кінцівками, ходаки та богомол. Ми мовчки відпливли за течією на поверхні; вода тягнула нас за собою.

Ми довго були в темряві листочком і гілочкою. Ріка довкола нас зменшилась, а дерева виросли так жахливо й високо, що їхні гілки вгорі переплітались у таку густу крону, що через неї проникало не сонячне світло, а лише розсіяне тьмяне сяйво. Підлісок зів’яв, позбавлений сонця. На берегах разом із затопленим сірим очеретом і заплутаними гніздами блідого оголеного коріння у чорному багні, випиваючи річку, купками росла папороть з тоненькими листочками та гриби з червоними шапками. Серед темних стовбурів місця було більше. Ходаки й богомоли йшли на береги нас шукати, та й інші створіння теж; одним із них був величезний, завбільшки з поні, кабан із заважкими кудлатими плечима та очима, схожими на червоні вуглинки; він рився носом, а над верхньою щелепою у нього стирчали гострі гачкуваті ікла. Він підійшов до нас ближче за всіх інших, обнюхуючи берег, продираючись крізь багно та купи перегною із мертвого листя зовсім недалеко від того місця, де ми дуже обережно пливли далі. «Ми — листочок і гілочка, — подумки наспівувала я, — листочок і гілочка, та й усе»; а доки ми кружляли, я побачила, як кабан хитнув головою та невдоволено рохнув, повертаючись до дерев.

То був останній звір, якого ми побачили. Жахлива пульсуюча лють Пущі пом’якшилася, коли ми зникли з її поля зору. Вона шукала нас, але вже не знала, де шукати. Тепер, коли нас несло вперед, тиск слабшав іще більше. Усі голоси та звуки птахів і комах затихали. Тільки Веретено гучніше дзюркотіло саме собі; воно знову трохи розширилося, пришвидшивши свій біг мілким дном, повним відполірованого каміння. Раптом Саркан ворухнувся, видихнув із легень, як людина, та підняв мене в повітря, хоч я й брикалася. Менш ніж за сотню футів річка гуркотіла над краєм скелі, а ми не були листочками насправді, хоч я й намагалася це забути.

Річка чемно спробувала тягнути нас і далі. Каміння було слизьке, наче мокрий лід. Воно обдирало мені гомілки, лікті й коліна, а ще ми тричі впали. Ми витягли себе на берег за якихось кілька футів від краю водоспаду; з нас стікала вода, били дрижаки. Дерева довкола нас були мовчазні й темні; вони за нами не спостерігали. Вони були такі високі, що внизу, на землі, здавалися лише довгими гладенькими вежами, а серця в них виросли давним-давно; для них ми були не більш ніж білками, що вешталися довкола їхнього коріння. З підніжжя водоспаду здійнялася хмара туману, що сховала краї скелі та все, що було нижче. Саркан подивився на мене: «І що ж тепер?»

Я обережно, навпомацки, увійшла в туман. Земля в мене під ногами волого й розкішно дихала, а річковий туман облипав мою шкіру. Саркан не знімав руки з мого плеча. Я знаходила опори для ніг і рук, і ми пробиралися вниз посіченою стрімкою кручею, доки я раптом не послизнулась однією ногою, а тоді різко сіла. Він упав разом зі мною, і ми, ковзаючи, разом сповзли до підніжжя пагорба, так, що нам лише вдавалося й далі сидіти на сідницях замість летіти шкереберть, доки схил не викинув нас на початок стовбура дерева, що небезпечно схилялося над бурхливим котлованом водоспаду; його коріння трималося за величезну брилу, щоб не обвалитися всередину.

Ми лежали там на спинах, дивлячись угору; дух із нас вибило. Сіра брила супилася на нас згори вниз, наче звичайний носатий стариган із пишними бровами замість коріння. Навіть побита й подряпана, я відчула величезне неусвідомлене полегшення — ніби на якусь мить зупинилася відпочити на острівці безпеки. Гнів Пущі сюди не сягав. Туман котився з води товстими поривами та плив туди-сюди, крізь нього я, відчайдушно рада відпочинку, дивилась, як листя, блідо-жовте на срібних гілках, злегка скаче вгору та вниз, а тоді Саркан пробурмотів наполовину лайливе слово та знову підвівся, схопивши