Лі Чайлд - Нездоланний

було викликати авто всього за декілька хвилин. Їхати всім чотирьом в одній машині йому здалося негодящим, тому він натиснув двічі й замовив два авто. Він поїхав із Вествудом, щоб надолужити згаяне і згадати про минуле, а Ричер і Ченґ поїхали слідом за ними самі в легковику. Будинок цього хлопця виявився типовою спорудою 1950-х років, яку так відреставрували у 1970-х, що вона почала нагадувати будинки 1930-х. Ричер зробив висновок, що тепер цей будинок був автентичним уже в трьох шарах, як би іронічно це не виглядало, і коштував він, мабуть, більше ніж усе, що Ричер спромігся заробити за життя.

Всередині було чисто, у сріблясто-чорних кольорах. Ричер очікував побачити тут той самий безлад із заплутаних комп’ютерних пристроїв, як це було у квартирі Мак-Кенна в Чикаґо, але в кімнаті вони не побачили нічого, окрім невеличкого скляного столика та одного персонального комп’ютера невідомої марки. Там були системний блок, монітор, клавіатура та мишка, усі різних марок. Від них ішло лише п’ять дротів, усі вони були підрізані до потрібної довжини, і були вони не сплутаними, а акуратно розміщеними.

Хлопець сказав:

– Я сам його спроектував. Звісно, існує багато технічних перешкод та несумісності даних, з якими треба справитися. Це наче подорож до іноземної країни. Потрібно вивчати їхню мову. І найголовніше, їхні звичаї. Я створив програмне забезпечення для браузерів. На основі «Тора», бо це все, що вони використовують. Іронія в тому, що створили його в Науково-дослідницькій лабораторії військово-морських сил США. Щоб забезпечити безпечний притулок дисидентам та громадським активістам у всьому світі. З чого випливає, що закон про ненавмисні наслідки дає цілому світові копняка під зад просто там. «Тор» розшифровується. як «Цибулева маршрутизація», бо саме із цим нам і доводиться стикатися. Спочатку одні шари, потім ще одні, потім ще одні, як шари цибулі, спочатку в самій «Глибинній Мережі», а потім уже й у межах інших окремих сайтів.

Він сів та увімкнув свій комп’ютер. На екрані не було нічого такого. Жодних фото відкритого космосу, жодних ярликів програм. Лише короткі лінії слів, написаних зеленим кольором на чорному тлі. Лише ділові нотатки, як у комп’ютері на стійці реєстрації в аеропорту або на прилавку фірми з прокату авто.

Хлопець запитав:

– Як звуть того зниклого хлопця?

Ченґ відповіла:

– Майкл Мак-Кенн.

– Номер соціального страхування?

– Невідомо.

– Домашня адреса?

– Невідомо.

– Це недобре, – відзначив хлопець. – Спочатку потрібно зробити декілька попередніх кроків. Мені потрібно те, що я називаю мережевим відбитком пальців. Це написаний мною алгоритм. Трохи того, трохи іншого. Певний мінімум, який необхідний для точності пошуків. Досить непогано вийшло, до речі. Ми могли б почати із чогось елементарного, наприклад рахунку за кабельне. Проте є й інші шляхи. Ви знаєте його найближчого родича?

– Це його батько, Пітер Мак-Кенн. Його матір давно померла.

– У нас є адреса Пітера Мак-Кенна?

Ченґ назвала йому адресу. Нічим не примітний міський особняк на нічим не примітній вуличці. Лінкольн-Парк, Чикаґо. Квартира № 32. Хлопець набрав на клавіатурі директиву, і на екрані з’явилося щось схоже на портал до головного комп’ютера Управління соціального страхування. Доступ до справжніх урядових даних. Ричер поглянув на Ченґ, а вона кивнула, наче кажучи тим самим: «Все гаразд, у мене теж таке є». Хлопець увів дані Пітера Мак-Кенна і одразу ж отримав номер його соціального страхування, а через нього одразу знайшов і номер Майкла, бо вони були вказані один в одного претендентами на отримання допомоги в разі втрати годувальника. Найближчі родичі. Номер соціального страхування Майкла одразу привів до його адреси, яка також знаходилася в Лінкольн-Парку, Чикаґо.

Тоді парубок вийшов із бази Соціального страхування та зайшов у якусь іншу складну базу даних. Він увів страховий номер Майкла, його адресу, і на екрані з’явилося повторне зображення текстових кодів. Мережевий відбиток пальців. Лише Майкла Мак-Кенна, і нікого більше.

Хлопець увів нову директиву, і на екрані з’явилося щось на зразок титульної сторінки. Вихідне форматування на ній було таким самим, як і в попередньої, – написи зеленим кольором на чорному тлі, проте цього разу на ній з’явилися і таблиці, й інтервали, і центрування, тож вона частково нагадувала комерційний продукт. Чи його макет. Чим воно, мабуть, і було, на думку Ричера. Якоюсь мірою. Потенційно. Вона мала досить привабливий вигляд. Наче яскраві смарагди, розкладені на оксамиті. Найбільш помітним словом на сторінці було «Батискаф».

– Ви розумієте, що це? – запитав хлопець.

– Підводний човен, – відповіла Ченґ, – який може опускатися аж на дно океану.

– Спочатку я назвав його «Немо». Як героя у книзі «Двадцять тисяч льє під водою». Він керує підводним човном під назвою «Наутилус». Мені він подобається, бо «nemo» латинською означає «ніхто», що здавалося мені цілком підходящим. Проте потім вони зробили цей мультик про рибку. Це все зруйнувало.

Він набрав на клавіатурі ще одну директиву, і на екрані з’явився ще один рядок пошуку. Він сказав:

– Гаразд, заводьте свої мотори. Ставлю на тридцять дві секунди.

Він ставив у пошуковий рядок цілу купу інформації. Не ім’я Майкла Мак-Кенна, а якісь довгі текстові коди з попередньої бази даних. Мережевий відбиток. Мабуть, це краще за саме ім’я.

Хлопець натиснув на кнопку «пуск», а в Ричеровій голові почав цокати годинник. П’ять