Олександра Бракен - Темні уми

переслідувань за віру. — Він замовк, на мить збавивши темп і поглядаючи на слухачів своїми темними очима. — Нічого вам не нагадує?

У Зу, котра сиділа біля мене, аж очі округлилися. Я сиділа доволі близько, щоби помітити ластовиння на її обличчі, але, що іще важливіше, я відчувала, як вона світиться щастям. І я відчула у серці радість. Хіна, нахилившись, прошепотіла щось їй у вухо, і Зу усміхнулася ще ширше.

— Нас нагадує! — вигукнув хтось із кінця кімнати.

— Ще й як, — погодився Кленсі, а потім ще півтори години розповідав про те, як пілігрими співпрацювали з місцевими племенами, про Джеймстаун, про все, чого колись навчала моя мати у старшій школі. А коли його час вичерпався, він, ледь вклонившись, махнув мені, щоби я йшла за ним на вулицю, а діти тим часом невдоволено гуділи. Дійшовши до заглиблення для багаття, де тільки починали готуватися до вечері, ми все ще сміялися. Я відразу відчула, що до нас прикуто багато очей, але мені було байдуже. Я навіть почувалась трішки схвильованою та гордою.

— Отже? — сказав Кленсі, коли ми зупинилися перед входом в Офіс, слухаючи дзеленчання дзвона, що скликав усіх на вечерю.

— Гадаю, я готова до свого першого уроку, — відповіла я.

— О, міс Дейлі. — У кутиках його губ розквітла усмішка. — Ви вже мали свій перший урок. Ви просто цього ще не зрозуміли.

Два тижні канули в небуття, ніби вирвані зі старої книги сторінки.

Я провела так багато днів та годин за зачиненими дверима у кабінеті Кленсі, заштовхуючи образи у його голову, блокуючи його, коли він робив те саме, розмовляючи про Лігу, Термонд і білий шум, що ми обоє випали із повсякденного табірного ритму життя. Він проводив свої щоденні наради, але не просив мене піти, тож я просто чекала на нього з протилежного боку білої запони, де ми тепер зазвичай проводили свої практичні заняття.

Інколи він мусив виходити й оглядати хатини чи залагоджувати суперечки, але я майже завжди залишалась у цій затхлій старій кімнаті. Я могла читати книжки, слухати музику та дивитись телевізор скільки заманеться, а отже, мені жодного разу не було нудно.

Траплялося, коли ми снідали чи обідали-вечеряли, я бачилась із Чабсом, але Кленсі часто замовляв, щоби їжу нам приносили. Зу було ще важче відстежити, тому що коли вона не була у класі, тоді гуляла з Хіною чи з кимось із старших Жовтих. Єдиний час, який ми справді проводили разом, — увечері перед тим, коли вимикали світло. Чабс зазвичай був наче привид — завжди за роботою, шукав шляхів привернути увагу Кленсі, зашивши дитині розбиту губу чи пропонуючи ефективніші способи із догляду за садом. Найдовше я бачилася з ним, коли він знімав у мене шви.

Зу своєю чергою охоче показувала мені, чого навчилась у школі, а також хвалилася фокусами, яким поза школою навчили її інші Жовті.

За кілька днів вона вже не носила рукавичок. Я помітила це одного вечора, коли вона розчісувала мені волосся. Я підвелась, аби вимкнути світло, але вона випередила мене: клацнула пальцями, і горішнє світло згаснуло.

— Дивовижно, — мовила я захоплено, але я була би останньою брехункою, якби сказала, що не відчула різкий укол ревнощів через такий швидкий прогрес. Я тільки раз змогла не впустити Кленсі у мій розум, і то лише після того, коли розповіла, що трапилось із Сем.

— Цікаво, — тільки й прокоментував він.

Із Зу та Чабсом ми бачились щодня, а ось із Лаямом у цьому сенсі справи були гірші. У спецохороні він чергував у другу зміну — з п’ятої вечора до п’ятої ранку, — та ще й у віддаленому, західному, крилі табору, біля озера. Зазвичай після зміни він почувався надто втомленим, щоби плентатися до хатини, тому здебільшого ночував у наметах, які напнула охорона біля тієї брами. Я бачила його за сніданком раз чи двічі, коли він жваво виступав перед натовпом чи коли відвідував Зу в навчальний час, але завжди бачила лише з вікна кабінету Кленсі.

Інколи я сумувала за ним настільки, що відчувала навіть фізичний біль, але я розуміла, що у нього є обов’язки. Кожна моя вільна думка линула до нього, але я була настільки зосередженою на уроках, що важко було змусити мій розум надовго линути до чогось іншого.

Кленсі засміявся, щоби відвернути мою увагу від вікна, і я раптом зловила себе на тому, що надто замріювалася. Він був у білому поло, що підкреслювало природний колір шкіри, та випрасуваних штанах кольору хакі, закочених задля зручності. Коли він перебував на людях, то майже завжди був застібнутий на всі ґудзики, у відпрасованому та чистому одязі — але не тоді, коли зоставався віч-на-віч зі мною.

Тут нам не потрібно було виставляти себе напоказ. Не одне для одного.

Коли ми тільки починали наші уроки, то сиділи по різні боки стола; я почувалася так, ніби змагаюся з директором школи, а не вчу Псі-уроки під орудою свого незвичайного гуру. Потім ми спробували вчитись, сидячи на підлозі, але після кількагодинного сидіння я почувалась так, ніби моя спина ось-ось розсиплеться. Відтак він запропонував сидіти на його вузькому ліжку: він з одного краю, я — з іншого. Потім ми почали зближатися, по сантиметру. Відстань поміж нами на його червоному картатому покривалі з кожним новим уроком зменшувалась і зменшувалась, допоки одного дня я не виринула з туману, хай у який туман занурив мене Кленсі своїми темними очима, й усвідомила, що ми тісно торкаємося одне одного колінами.