Владислав Валерійович Івченко - Одіссея найкращого сищика республіки

— Та я вже відпочив, піду прогуляюся.

— Я відправлю з вами наших людей.

— Не треба, в Одесі все ж наче спокійно.

— Спокійно, але я не хочу жодних несподіванок. Вас охоронятимуть. На відстані, заважати не будуть.

— Ну, як скажете.

Борис пішов, я перевірив документи, подивився на гроші. Тут були і болгарські, і грецькі, й італійські, всі в окремих пачках, із підписами і вказаними курсами. Приємна турбота. Подивився документи. Телеграму від уявних родичів із Ріо-де-Жанейро. Пішов прогулятися. Зайшов до книгарні, спитав книгу про Бразилію.

— А що саме вас цікавить? — спитав продавець.

— Ріо-де-Жанейро. Місто там таке, — сказав я, хотів хоч щось прочитати про ті краї, на випадок, якщо про них питатимуть.

— Зараз подивлюся. — Продавець відійшов, приніс якусь тоненьку книжечку. — Це туристичний путівник, виданий іще до війни. Але не думаю, що він застарів.

Я почав той путівник читати. Виявилося, що у Бразилії дуже спекотно, живуть дивовижні птахи, саме Ріо-де-Жанейро — на березі океану.

— Подорожі подумки? — спитав продавець.

— Що? — не зрозумів я.

— Зараз багато хто так робить.

— Як?

— Ну, приходять до книгарні, беруть книжки про якісь далекі краї, читають і уявляють, що вони там. До мене один дідусь ходить, у нього була фабрика в Познані, зараз німці її захопили. Дідусь їздив щороку в Біарріц, а зараз грошей ледь вистачає, щоб із голоду не померти. Прийде, візьме книжку про Біарріц із картинками, роздивляється їх, а потім очі заплющить і зітхає, згадує минуле, уявляє себе на знайомих берегах. А ще один — так той до Ефіопії їздив. Ото коли приходить, дивиться тільки книгу про Ефіопію. А бувають і такі, що кожного разу про нові краї книжку беруть. Цього тижня вони в Тибеті, наступного — в Андах, потім — Африка, пустеля Гобі, Індостан, Амазонка — і так далі! Весь світ можна об’їхати завдяки книжкам. Тим паче зараз, коли кордони закриті. А вас, я бачу, Ріо-де-Жанейро цікавить?

— Та є трохи, — кивнув я.

— Чарівне місто. Океан, сонце, білий пісок! А мулатки! О, ви бачили мулаток?

— Це хто?

— Це суміш білих і муринів. Дами в тілі, такі, що очей не відвести! Ось тут фотографія мулаток була! Так уявіть, вирізав хтось! Ножичком, я й не помітив! Тому я путівник цей на полицях і не тримаю, бо бракований. Але вам ось вирішив показати. Гарний путівник! Який стиль! «Головні вулиці міста багатством крамниць і пишністю будівель не поступаються першим містам світу»! Бухти, кава, мулати, танці! У вас чудовий смак, ви обрали справжній рай на землі! Там немає морозів! Ви уявляєте, яке чудове життя без морозів? Я сам із Вологди, мені дуже подобалося в Одесі, тут не буває великих морозів, але коли я прочитав про Ріо-де-Жанейро! Я б хотів там жити! Чесне слово, хотів би!

— А про Одіссея у вас книжки немає?

— Про Одіссея! Та звісно ж, є! Чудовий переклад Жуковського! О, та я бачу, ви любите мандрувати не тільки в просторі, але й у часі! Довга подорож у прадавні часи! — Продавець подав мені книжку, де були картинки якихось гостроносих кораблів і людей у дивному одязі, зі списами та круглими щитами.

Я купив і книжку, і той путівник, нехай і з вирізаною фотографією мулаток. Вийшов на вулицю. З протилежного боку на мене вирячився якийсь пан, але коли побачив, що до мене підійшли двоє охоронців із людей Кріка, швиденько пішов геть. Я подивився йому услід, чоловік навіть не озирався. Можна було б спробувати піти за ним, дізнатися, чого це він так мене роздивлявся. Але в Одесі вже була весна і тепло, особливо на сонці. Я насолоджувався променями, я був у передчутті подорожі, я пішов гуляти до моря. Дивився на нього, потроху звикав, бо невдовзі ним доведеться плисти. На набережній усівся на причалі й розгорнув книжку про того Одіссея, якого згадували при мені різні люди. Почав читати й захопився. От не любив я вірші, й зараз не люблю, а тут хоч і вірші, але читати цікаво. І цей Одіссей дядько виявився спритний. Я б із таким за будь-яку справу взявся. Але так уже кидала його доля — борони боже! Він же хотів до дружини, на рідний острів, де земелька, де хутір. Він плив, а його відкидало. Він уже і так, і сяк, а доля проти, і що більше докладав зусиль, то далі опинявся від рідного дому. Це мені щось нагадувало.

Так поринув я в пригоди Одіссея, що й лік часу втратив. Ото тільки що сонце за хмарами сховалося, подув вітерець і змерз я, тоді схаменувся. Дивлюсь, а охоронці терпляче чекають. Спитав у них, котра година, сказали, що вже на п’яту пішло. Я підхопився й побіг збирати речі. Документи й гроші завернув у чотири шари брезентини й старанно перемотав. Бо море є море. Перевірив браунінг, набої, одяг. Речей брав небагато, невеличку валізку. Більшу частину грошей залишив. Вийшов повечеряв, а потім чекав Бориса і про Одіссея читав. Борис приїхав вчасно.

— Готові, Іване Карповичу?

— Готовий.

— А що читаєте?

— Та про грека одного, про Одіссея.

— Ох, ці греки й слизький народ. Гірші тільки італійці!

— Та не народами міряти