Маріо Пьюзо - Сицилієць

Чоловіки перезирнулися й усміхнулися.

Аспану Пішотта у своїй камері взяв пляшечку стрептоміцину й зламав витончені печатки. Відмірив необхідну дозу й проковтнув пігулки. На мить, як він іще міг думати, його здивував надто гіркий смак ліків, а тоді його тіло вигнулося дугою й упало на підлогу. Він закричав, до дверей підбіг охоронець. Пішотта підвівся, намагаючись побороти агонію, що скручувала його тіло. У горлі жахливо боліло, він затинаючись наблизився до глека олії. Але тіло знову вигнулося, і він закричав до охоронця:

— Мене отруїли! Допоможи, допоможи!

І перш ніж він знову впав, його охопила лють: дон Кроче все ж таки перехитрував його.

Охоронці мерщій віднесли Пішотту до аптеки з криками про те, що бранця отруїли. Куто сказав їм вкласти його на одне з ліжок, тоді оглянув його. Швидко приготував блювотний засіб, влив Пішотті в горло. Для охоронців усе виглядало так, наче він відчайдушно намагається врятувати в’язня. Тільки Гектор Адоніс знав, що засіб надто слабкий і не допоможе вмирущому. Адоніс підійшов до його ліжка, дістав із кишені папірця, ховаючи його в долоні. Прикидаючись, що допомагає фармацевтові, професор опустив записку до кишені Пішотти й подивився в його красиве обличчя. Здавалося, наче його спотворює горе, але Адоніс знав, що це судоми нестерпного болю. В агонії він навіть частково позбувся своїх тоненьких вусиків. Гектор Адоніс прочитав молитву за його душу, і йому стало неймовірно сумно. Він згадав, як цей чоловік і його хрещеник гуляли сицилійськими пагорбами, тримаючись за руки, читаючи напам’ять вірші про Роланда та Карла Великого.

Минуло майже шість годин, перш ніж на тілі знайшли записку, яку Гектор Адоніс поклав до кишені Аспану, але часу було достатньо, щоб додати її зміст до всіх газетних статей про смерть Пішотти й рознести звістку про це по всій Сицилії: «ТАК ПОМРУТЬ УСІ, ХТО ЗРАДИТЬ ҐІЛЬЯНО».

На Сицилії, якщо ти маєш гроші, ти не зариваєш у землю тих, кого любиш. Це надто вже подібне до остаточної поразки, а земля Сицилії й без того відповідальна за чимало принижень. Тож місцеві кладовища повні маленьких камінних і мармурових мавзолеїв — квадратних будиночків, які звуться congregazioni. Залізні ґрати загороджують вхід до них. Усередині кілька ярусів: до одного з них кладуть труну й цементують, а інші лишаються для членів родини.

Ясного недільного дня, скоро після смерті Пішотти, Гектор Адоніс вирішив навідатися до цвинтаря Монтелепре. Дон Кроче мав зустріти його там — помолитися біля могили Турі Ґільяно. А відколи їм потрібно було поговорити про справи, чи ж могли вони знайти краще місце, де можна забути про пиху, пробачити минулі рани й поговорити відверто?

І чи є краще місце для того, щоб привітати колегу з вдало виконаною роботою? Обов’язком дона Кроче було знищити Пішотту, він був надто говіркий, мав надто хорошу пам’ять. Для цієї роботи дон обрав Гектора Адоніса. Записка, залишена на тілі, була одним із найвитонченіших ходів дона Кроче, вона потішила професора й зробила політичне вбивство схожим на романтичний акт справедливості. Адоніс дивився, як водій та охоронець дістають дона Кроче з автомобіля перед воротами цвинтаря. Його черево в останній рік неймовірно розрослося — здавалося, що все його тіло росте разом із тим, як росте його видатна влада.

Двоє чоловіків разом увійшли на кладовище. Адоніс звів очі на арку воріт. Коване залізо в рамі спліталось у повідомлення для шанобливих плакальників: «МИ БУЛИ ТАКИМИ, ЯК ВИ, І ВИ СТАНЕТЕ ТАКИМИ, ЯК МИ».

Адоніс усміхнувся цим сардонічним словам. Турі Ґільяно ніколи б не вчинив так жорстоко, а от Аспану Пішотта прокричав би з могили саме це.

Гектор Адоніс більше не відчував тієї гіркої ненависті до Пішотти, яку плекав після смерті Ґільяно. Він помстився й тепер згадував, як ці двоє бавилися разом у дитинстві, як разом стали вигнанцями.

Дон Кроче з професором заглибились у могильне селище з кам’яних та мармурових споруд. Дон Кроче з охоронцями йшли групою, підтримували один одного на кам’янистій стежці; водій ніс великий букет квітів, які поклав біля воріт congregazione з тілом Ґільяно. Дон Кроче метушливо переклав квіти, тоді вдивився в маленький знімок Турі на камінних дверях. Охоронці притримували його огрядне тіло, щоб він не впав.

Дон Кроче став прямо.

— Він був хоробрим юнаком, — мовив він. — Ми всі любили Турі Ґільяно. Але чи могли ми жити з ним? Він хотів змінити світ, перевернути його. Він любив ближнього свого, та хто вбив їх більше за нього? Він вірив у Бога й викрав кардинала.

Гектор Адоніс розглядав фото, зроблене, коли Турі було всього сімнадцять років — вік найбільшого розквіту середземноморської краси. Це обличчя було таке миле, викликало таку симпатію, що ніколи не спало б на думку, що він може наказати вбити тисячу людей, відправити тисячу душ у пекло.

О, Сициліє, Сициліє, ти знищуєш найкращих своїх синів, перетворюєш їх на порох. Діти, красивіші за янголів, постають із твоєї землі й перетворюються на демонів. Зло процвітає на ній, як бамбук і опунція. І все одно чому дон Кроче вирішив принести до могили Ґільяно квіти?

— О, якби я тільки мав сина, такого як Турі Ґільяно, — сказав дон. — Яку імперію я б йому лишив. Хтозна, яку славу він здобув би?

Гектор Адоніс усміхнувся. Дон Кроче, безсумнівно, був великою людиною, але не розумівся на історії — він і без того мав тисячу синів, які продовжать його врядування, успадкують його підступність, грабуватимуть Сицилію, підкупатимуть Рим. І він, Гектор Адоніс, почесний професор історії та літератури Палермського університету, був один із них.