Іван Іванович Білик - Меч Арея

Він коротко рипнув голосом:

— Уходьте.

Й загримотів сіньми всередину. Вельможі подалися вслід йому, й серце в Борислава Борича радісно закалатало. Таки прокинувся князь, очуняв од хмільного чаду та липучої байдужості Гатило, очуняв-таки...

На десятий день, перед самими колядками, велике ополчення, зібране з окольних руських сіл і городів, побралося нескінченною вервою до Вишгорода й далі на полуніч, куди вів ще не добре вкочений Соляний шлях.

По трьох сідмицях сполчення дісталось Ільмень-озера, де вже літ тому тридцять почали селитися словіни, полишивши старі вітчини на Березині та верхів'ях Дніпра.

Очам руських ратників одкрилися жахні видива. Вздовж лісових доріг і просік стояли довгі ряди хрестів із розіп'ятими на них бородатими людьми. Трупи були без носів і вух і давно поклякли на морозі, ноги в них висіли з хрестів, об'їдені вовками й лисицями, простоволосі кучматі голови, й плечі, й одяг були засипані снігом, очі ж дивились похмуро й моторошно крізь холодну заскленість смерті. З одного старезного діда було здерто ввесь одяг, а на грудях і животі повирізувані великі й уже почорнілі хрести. Певно, то був колись старійшина всього великого роду, який тепер простягся вздовж лісової просіки шерегою розп'ять.

І тільки тут Гатило прочнувсь остаточно. Здибивши яблукатого жеребця, він уп'явсь острогами йому в живіт і погнав попід страшними хрестами й гнав доти, доки й тягся нескінченний ліс. А ввечері сказав, намагаючись не дивитися в бік болярина Ореста й князя Тодоріка Бернського:

— Хрестаті.

За теплою великокняжою полоткою вирував тисячоголосий табір, а в полотці здавалося тихо, моторошно тихо. Ті хрести на старому дідовому тілі й ті, інші, дерев'яні, на яких були розіп'яті сотні людей, говорили про одне. Рука греків, чи латин, чи, може, й готів, сягла й сюди, бо ні чудь, ні єм, ні сум, ні якесь інше з-поміж сих племен у Христа не вірили; тим більше — словіни ільменські.

Наступного дня вивідцям пощастило знайти кілька недорізаних родів, що ховались у найнеприступніших лісових хащах.

— Ви чиї сте? — спитав у зарослого по вічі діда соцький вивіду.

— Русьские.

— А хто сте?

— Славяне.

Сивий бородатий старійшина, коли його привели до Гатила, розповів, що сталося й яка січа була тут у кінці літа й восени.

Велика тьма прибулих човнами з островів та Холодної землі фрягів[46] разом із готами, які невідомо звідки й узялися, швидко підкорили чудь, і єм, і сум, і ще декотрі менші племена, примучили їхніх вождів збирати ополчення, й усі разом посунули на словін. Може б, словіни й відбились од напасників, та серед них ворог теж устиг посіяти прю. Дехто здавався фрягам, та готам, та поведеним племенам, їх порозселяли на всі чотири вітри. Інші ж, хто не піддавсь на одур, узялися до мечів. Але мечів було замало, ворог ішов на полудень і на всхід, куди хотів, і скрізь убивав, і палив, і гарбав, а найнепокірніших, хто відмовлявсь уклонитися їм, розпинав на схрещених колодах, піддаючи жахливій повільній смерті.

— Теперя нас десятеро, — закінчив свою розповідь старійшина, моторошно схожий на того діда, якого всі бачили вчора на хресті. — Я да девять баб-маладух. А я уже стар для... Вигібнєт род...

Гатило гаркнув:

— Де вони?!

Дід перелякався:

— Кто?

— Фряги, й готи, й чудини!..

— Не вєдаю, баарін. — Він слово болярин вимовляв на полунічнии лад, і в нього виходило «баарін» чи навіть «ба-рін». — Но вєдаю, кто вєдаєт.

І розповів, як їм проїхати понад берегом Ільмень-озера й знайти в болотах інші великі роди Балових та Зємових.

За два дні вивідці розшукали в замерзлій драговині чимало словінських родів, бо туди недруги не наважилися заходити. А ще за сідмицю сталася велика січа. Гатилове ополчення розгромило дружини фрягів та заблукалих сюди готів, а погано зоружені ратники чудських, та сумських, та емських вождів, що піддались на фрязький одур, самі порозбігалися.

Гатило простояв на Ільмені до пізньої весни, коли стежки в лісах і драговищах протряхли. Він наказав чудинам посунутися на захід, до великого Драг-озера[47], сум та єм пересадив за Ладогу та Волхов, а на сьому березі Волхова зрубав чималий город, нарікши його Новим, і лишив там посадника свого Воротила з сотнею молодших дружинників.

— Воротило між підлий, — сказав він новим городянам, — як і всі ви. Але нездоланний у січах і мудрий словом. Будьте руськими й слухайтесь його, як би сте слухали мене.

Й у кінці місяця квітного першими дорогами Гатило подавсь назад, повівши все ополчення й велій полон у возах і за возами. Кілька сот свеїв, узятих талями, він оддав Чернігівському князеві Божівоєві, своєму новому родичеві, чия донька нещодавно таки пішла за Володового сина Остоя.

Там, де Сож-ріка впадає в Дніпро, син загиблого Волода Остой, побравши полон свій і тестів, пішов просто до Чернегова, Гатила ж манив рідний город Київ.

То було незбагненне. Він ніколи не думав, що може так сумувати за вітчим вогнищем, і навіть побоювався, чи не наслано йому якоїсь мани, чи не приворожила та молода чашниця — грекиня, бо її великі засльозені очі ввижалися йому тепер і день і ніч. Ніхто його вдома не чекав — жодної рідної людини. Навіть син молодший Юрко, двадцятишестирічний сотник, їхав на чолі своєї сотні поряд із вітцем.

А Гатила тягло додому, й зелена весняна путь здавалася безконечно довгою, й він не міг дочекатися, коли ж нарешті сяйне перед очима синьовода Прип'ять. А як і Прип'ять перепливли, Богдан заходився чекати з дитинства знайомих пагорбів Вишгорода. Й не тому, що в сьому городі довгі роки жила його перша жона Руска, а через те, що з гір вишгородських видно заборола городу Києвого.

Великий князь їхав попереду на своєму яблукатому жеребці, зовсім не схожий на того Гатила, який ще півроку тому загибав, доброхіть віддавши себе на поталу повільній смерті від зеленої липучої байдужості. Спина його випросталась, очі гостро дивилися з-під густої стрішки прямих брів, довгі сиві вуса та сивий князівський оселедець маяли на стрічному теплому вітрі, комір простої вишиваної сорочки був розсупонений, і струмінь повіву приємно лоскотав могутні груди. Богдан дивився вперед, але пильно слухав розмови сина Юрка з десятником. Княжич сказав, мрійливо зітхнувши:

— Мені б отак, як старий стану...

Десятник же впевнено відповів:

— Усі такі вони.

Говорили про старого готамана косацького, й се була ще одна радість Богданова. Таки ж радість,