Брет Істон Елліс - Американський психопат

вісімдесятих, на цьому континенті й на всіх інших, і що у них є Г’юї Льюїс, вокаліст, музикант та автор, якого неможливо перевершити.

У ліжку з Кортні

Я в ліжку Кортні. Луїс в Атланті. Кортні труситься, вона притискається до мене і розслабляється. Я перекочуюсь з неї на спину й опиняюсь на чомусь твердому, вкритому шерстю. Витягаю з-під себе іграшкову чорну кішку з блакитними камінцями замість очей, здається, я бачив таку, коли купував різдвяні подарунки. Я не знаю, що й сказати, тож, затинаючись, видаю:

— Лампи Тіффані… знову в моді.

Я ледве бачу її обличчя в темряві, але чую зітхання, тихе й болісне, звук відтикання пляшечки з ліками, її тіло кудись пересувається. Я кидаю кішку на підлогу, підводжуся, йду в душ. «Шоу Патті Вінтерс» зранку було про красивих лесбійок-підлітків, і це було так еротично, що довелося лишитися вдома, пропустити зустріч і двічі подрочити. Не маючи мети, я незвично багато часу проводжу в «Сотбіз», знуджений і збентежений. Минулого вечора я вечеряв із Жаннетт у «Шезлонгах», вона виглядала втомленою і мало їла. Ми розділили на двох піцу за дев’яносто доларів. Висушивши рушником волосся, я вдягаю халат «Ральф Лорен» і повертаюся до спальні, починаю вдягатись. Кортні палить сигарету, дивиться «Вечірнє шоу з Девідом Леттерманом», дуже тихо.

— Ти подзвониш мені до Дня подяки? — питає вона.

— Можливо, — я застібаю сорочку, дивуючись, що я взагалі тут роблю.

— Що будеш робити? — питає Кортні, повільно вимовляючи слова.

Моя відповідь очікувано прохолодна.

— Вечеря в «Рівер Кафе». Потім, певно, у бар «Au».

— Непогано, — буркоче вона.

— А ви з… Луїсом? — запитую я.

— Ми мали вечеряти з Тадом та Морою, — зітхає вона. — Але, здається, вже не будемо.

— Чому? — я надягаю жилетку, чорний кашемір від «Поло» і думаю, що мені справді цікаво.

— О, ти ж знаєш, як Луїс ставиться до японців, — починає Кортні, її очі вже видаються скляними.

Вона не продовжує, тож я роздратовано кажу:

— Логічно. Продовжуй.

— Луїс відмовився грати в «Трівіал Персьют»[165] у Тада та Мори минулої неділі, бо у них у гостях був Акіта, — вона затягується.

— Ну і… — пауза. — Що сталося?

— Пограли в мене.

— Я не знав, що ти палиш, — кажу я.

Кортні сумно всміхається, але якось тупо.

— Ти просто не помічав.

— Гаразд, визнаю, ти мене присоромила, але тільки трошки.

Я підходжу до дзеркала «Марліан», яке висить над тиковим столом «Соттсасс», щоб переконатися, що вузол на моїй краватці «Армані» з візерунком пейслі не перекрутився.

— Слухай, Патріку, — каже Кортні з зусиллям. — Можемо поговорити?

— Ти чудово виглядаєш, — зітхаю я, повертаючи голову, посилаю їй поцілунок рукою. — Нема про що говорити. Ти виходиш за Луїса. Наступного тижня, не просто так.

— Правда, дивно? — саркастично питає вона, але без розчарування.

— Читай по губах, — кажу я, повертаючись до дзеркала. — Ти чудово виглядаєш.

— Патріку?

— Так, Кортні?

— Якщо до Дня подяки вже не побачимося… — Вона збентежено змовкає. — Гарного тобі свята?

Я дивлюся на неї, перш ніж рівним голосом відповісти:

— Тобі теж.

Вона підбирає іграшкову кішку, гладить її по голові. Я виходжу в коридор, прямую до кухні.

— Патріку? — м’яко кличе зі спальні Кортні.

Я зупиняюсь, але не обертаюсь.

— Що?

— Нічого.

«Сміт і Воленський»

Ми з Крейґом Мак-Дермоттом «У Гаррі» на площі Ганновер. Він палить сигару, п’є мартіні зі «Столичною Крістал», питає, як правильно носити нагрудну хустинку. Я п’ю те саме й відповідаю. Ми чекаємо Гарольда Кернса, котрий у вівторок повернувся з Лондона, він на півгодини запізнюється. Я нервовий та нетерплячий, і коли кажу Мак-Дермотту, що треба було запросити Тодда чи хоча б Гемліна, у якого точно був би кокаїн, він знизує плечима і каже, що може ми знайдемо Гемліна в «Дельмоніко». Але в «Дельмоніко» Кернса нема, тож ми прямуємо далі від центру до ресторану «Сміт і Воленський», у якому один із нас замовив столик на восьму. На Мак-Дермотті двобортний шерстяний костюм на шість ґудзиків від «Черруті 1881», бавовняна сорочка від «Луїс, Бостон», шовкова краватка «Данхілл». Я вбраний у двобортний шерстяний костюм на шість ґудзиків від «Ерменеґільдо Зенья», смугаста бавовняна сорочка «Лучіано Барбера», шовкова краватка від «Армані», замшеві модельні черевики «Ральф Лорен», шкарпетки «І. Джі. Сміт». Чоловіки, зґвалтовані жінками, — це тема вранішнього випуску «Шоу Патті Вінтерс». Я сиджу за столиком у «Сміт і Воленський», ресторан, на диво, порожній, я на «Валіумі», п’ю червоне вино, недбало думаю про мого кузена в Сент-Олбані, штату Вашингтон, який нещодавно зґвалтував дівчину і відгриз їй мочки вух, неадекватно радію тому, що не замовив хешбрауни[166], згадую, як ми з братом колись разом їздили верхи, грали в теніс… Усе це палає в моїй пам’яті, але Мак-Дермотт затуляє собою ці думки, коли нам приносять вечерю, він помічає, що я не замовив хешбрауни.

— Що таке? Не можна їсти в «Сміт і Воленський» і не замовити хешбрауни, — скаржиться він.

Я уникаю його погляду, торкаюсь сигари в кишені мого піджака.

— Боже, Бейтмене, ти маніяк довбаний. Надто довго був у «Пі енд Пі», — буркоче він. — Ніяких хешбраунів.

Я не відповідаю. Як мені пояснити Мак-Дермотту, що в мене зараз дуже розібраний період, що я бачу, що стіни пофарбовані у яскравий, майже болючий білий колір, він сяє й пульсує під флуоресцентним світлом. Френк Синатра десь співає «Чаклунство». Я витріщаюсь на стіну, прислуховуюсь до слів, раптово мені хочеться пити, але наш офіціант приймає замовлення у великої компанії японських бізнесменів, а хтось, чи то Джордж Мак-Гован, чи то Тейлор Престон за столиком за ними, у чомусь від «Поло», дивиться на мене підозріло, і Мак-Дермотт досі дивиться на мій стейк із цим ошелешеним виразом обличчя; один із японських бізнесменів тримає рахівницю, другий намагається вимовити слово «теріякі», ще один підспівує пісні, спочатку про себе, потім вголос, і всі за столиком сміються, це дивний, не зовсім іноземний звук, а він піднімає палички, впевнено трусить головою, передражнюючи Синатру. Він роззявляє рот, і от що з нього виходить: «Цей хитлий, звабний погляд… це бозевільне цаклунство…»

Щось по телевізору

Я вдягаюсь для зустрічі з Жаннетт, ми йдемо на новий британський