Поліна Ташань - Хранителька темряви, Поліна Ташань

Згадка про батька її лише розлютила.

— А хіба не це він зробив, коли помер? — відказала вона, дивлячись в очі брата. — Для феніксів не існує смерті, поки вони її не оберуть. Він обрав не перероджуватися, він покинув мене вдруге.

— Я ж казав, що не впевнений в цьому. Він зник безслідно разом з Манфредом.

Судячи з реакції Люсі, звістка про те, що Артур Бранадар — титан, її зовсім не здивувала.

— А хто такий Манфред? — єдине, чого вона не могла знати.

— Найкращий друг мого батька, — пояснив Арон, повернувшись до неї, — і його перший радник. Він також фенікс, їх, живих, всього двоє лишилося.

— Не факт, — буркнула Анабель.

— О, замовкни!

— Міг би й розповісти раніше, — сказала Люсі. Її голос трохи спохмурнів. — Як і з заручинами.

Арон зітхнув, опустивши плечі з виразом провини, але, перш ніж він почав виправдовуватися, у суперечку втрутився Нейт.

— Якщо ви не забули, портал досі тут, і з нього досі можуть вискочити смертоносні Звірі.

— Не забули, — відповіла Люсі, насупившись. — Ви як хочете, а я піду туди.

І вона справді почала йти.

Чи то на емоціях, чи то від безвиході Анабель вхопила з підлоги каменюку, замахнулася й добряче гепнула нею по голові Люсі, поки вона не встигла перетворитися на фантома. Вона захиталася на ногах, але не втратила свідомість, як вона хотіла.

— Ай! Ти чого? — спитала зі щирим подивом, обернувшись до неї.

Люсі взялася рукою за голову. На пальцях з’явилися краплі крові. Трясця, ну чому Анабель про це не подумала? Є й кращі методи виключити її з операції.

— Вибач, — процідила вона крізь зуби й перевела очі на брата. Його ошелешений вираз вартував цілу промову, але на розбірки не було часу. Він ще встигне вигадати покарання, а зараз було важливо одне: — Змусь її заснути.

Збагнувши задум Анабель, Арон так і зробив, і в наступну мить Люсі впала без тями на її руки. Обережно опустивши подругу на холодний камінь, Анабель виструнчилася й, зітхнувши, поглянула на хлопців.

— Ви щойно позбавили нас найбільшої зброї, ви ж знаєте? — промовив Нейт і знову взявся за гвинтівку.

Однак її план був інакший. З-під кам’яної плитки вмить вирвалися товсті, в’юнкі ліани, які обв’язали тіла хлопців і прикували їх додолу.

— Знову? — гримнув Нейт.

— Я знайду той клятий камінь і повернуся, — вигукнула Анабель, і побігла до порталу, поки брат не зрозумів, що сталося, і не встиг накласти на неї закляття.

Вона анітрохи не боялася, певно, бо не розуміла справжню небезпеку виміру, в який її за кілька секунд занесе портал.

***

Неприродне яскраве світло — перше, що відчула Анабель, опинившись з іншого боку. Воно було скрізь, воно пекло їй очі, воно нагрівало її шкіру під військовою формою. Її миттєво засліпило, і вона зойкнула, заплющивши очі, але часу ремствувати не було: Анабель падала невідомо звідки й невідомо куди. Просто летіла вниз.

Втрата зору водночас допомогла їй швидше згадати про інші здібності — чари елементала. На щастя, у цьому вимірі вони працювали не гірше, ніж у звичайному. Тут теж було повітря, нехай і задушливе та з запахом диму, теж була земля, і, хоча воду вона ніде не знайшла, цього їй цілком достатньо. На відстані знизу та довкола себе Анабель відчула брили каміння. Воно оточувало її, утворюючи щось, схоже на яму, на дно якої вона стрімко опускалася.

Тридцять метрів, двадцять п’ять метрів… Анабель скерувала всю свою чарівну силу вниз, щоб сповільнити рух, а згодом повела своє тіло в плавному спуску на землю. Не зовсім м’яко, але вона приземлилася на руки. Тоді перевернулася, відразу натягнула комір гольфа на ніс і, не підводячись, притулила долоні до землі. Її часте дихання й пришвидшене серцебиття заважало зосередитися, однак вона все одно змогла розпізнати навкруги Звірів. Цілу купу кровожерливих чудовиськ. Їхні кроки були неподалік від неї, але ще більше Анабель відчувала їх нагорі довкола глибокої ями.

Вона опинилася в пастці зі Звірами, а портал висів у повітрі над величезною ямою.

Анабель глибоко вдихнула, не дозволяючи собі панікувати, і підвелася. Звірі довкола здавалися їй кволими та поки не підходили до неї, а тому вона вирішила про них не думати. Головне — якомога швидше виконати завдання, поки Нейт і Арон не звільнилися від ліан і не зайшли за нею в цю пастку. Так, серед усього цього шуму вона стала шукати одну конкретну річ — кулю. Зачарована річ мала б якось відрізнятися.

Перша атака. Анабель ухилилася й відштовхнула Звіра повітрям, після чого одразу чкурнула, куди ноги вели. Вона просто бігла вперед, продовжуючи шукати, і, на щастя чи ні, ділянка була невелика, тому чарівний камінь знайшовся доволі швидко.

Прямісінько під місцем, де, за її підрахунками, у небі мав розміщуватися портал, лежали залишки Грегора. Він розбився. Колись найсильніший маг в Елендорі просто розбився, бо магія темряви не працювала в цьому вимірі світла. Поруч з його кістлявою рукою й лежав потрібний їм ключ.

Відганяючи неприємні думки, Анабель підняла чарівну кулю на руки. Важкий камінь поколював долоні, ніби маленькими спалахами, але вона його не відпускала. Підвівши голову догори, досі з міцно примруженими очима, вона згадала ту сосну в лісі, і за мить її ноги відірвалися від землі.