Роберт Пенн Уоррен - Все королівське військо

так сталося, що разом почали ходити Анна і я, а Адам чи то приставав до нас, чи то — з більшою охотою — залишався вдома й читав собі Гіббона або Таціта68 — він тоді саме захоплювався Стародавнім Римом. Ця переміна відбулася куди простіше, ніж мені уявлялось. Ранком після того вечора в машині я, як звичайно, грав з ними в теніс, а при заході сонця ми втрьох пішли купатися. Я ловив себе на тому, що весь час не спускаю Анни з очей, але нічого більше не змінилося. В ній самій я не помітив ніякої переміни. Мене навіть сумнів узяв — а чи було щось насправді, навіть чи возив я її вчора ввечері до кіно? Та цього вечора я мав побачитися з нею неодмінно.

Я пішов до них перед самим смерком. Вона сиділа на веранді на лаві-гойдалці. Адам був нагорі, писав якогось листа, щось там невідкладне. Він мав вийти за кілька хвилин, сказала Анна, то батько йому доручив. Вона запросила мене сісти, але я не сів. Так і стояв край сходів, біля самої рами з сіткою, геть знітившись, гарячково думаючи, що його сказати. Нарешті промимрив:

— Ходімо до причалу, погуляємо.— І ледь чутно додав:— Поки вийде Адам.

Не кажучи й слова, вона встала, подала мені руку — сама подала, і через те в моїй душі закалатали пожежні дзвони, загриміли рояльні акорди, заревли сирени,— і пішла зі мною вниз сходами, під’їзною алеєю, через дорогу й далі до причалу. Ми пробули там дуже довго. Адам устиг би написати за той час десяток листів. Одначе нічого такого на причалі не сталося — ми просто сиділи, звісивши ноги, на краю помосту, трималися за руки й дивилися на бухту.

Недалеко від бухти, обіч дороги, якраз проти будинку Стентонів, були чималі миртові зарості. І коли, повертаючись рука в руку, ми підійшли до них, я спинився в густій сутіні, притяг Анну до себе — рвучко й трохи незграбно, бо замислив це ще на причалі і всю дорогу набирався духу,— і поцілував її. Вона не опиралась і не перечила, руки її безсило впали, одначе на мій поцілунок вона не відповіла — просто покірливо прийняла його, як слухняна дівчинка. Я зазирнув їй в обличчя: воно було спокійне, лише тінь роздуму набігла на нього, немов у дитини, коли вона розмірковує, чи подобається їй нова страва, якої вона щойно скуштувала. І я подумав: боже милий, та вона ж, мабуть, ще ніколи не цілувалася, дарма що їй уже сімнадцять чи близько того,— і мало не засміявся — таке кумедне було в неї обличчя, і такий я був щасливий. А тоді поцілував її знову. Цього разу вона відповіла на мій поцілунок — боязко, невпевнено, але відповіла.

— Анно…— мовив я, і серце моє мало не вискакувало з грудей, а голова йшла обертом,— Анно, я кохаю тебе, так кохаю, аж себе не тямлю…

Вона обіруч учепилася за мій піджак, на грудях, під самими плечима, бгаючи тонку матерію, і кволо притулила до мене похилену трохи набік голову, немов просила пробачення за якусь провину. Вона нічого не сказала на мої слова, а коли я спробував підвести її обличчя, тільки дужче притислася до мене й ще міцніше вчепилась у піджак. А я стояв, гладив рукою її волосся і вдихав його свіжі пахощі.

Потім, за якусь хвилю,— може, довгу, а може, й коротку,— вона вивільнилась і відступила від мене.

— Адам…— мовила тихо.— Він там чекає… треба йти.

Я рушив за нею через дорогу до воріт садиби Стентонів. Пройшовши кілька кроків під’їзною алеєю, вона сповільнила ходу, чекаючи, поки я порівняюся з нею. А тоді взяла мене за руку, і отак, рука в руці, ми дійшли до веранди, де мав сидіти Адам.

Так, він і сидів там, бо я помітив вогник сигарети, що раптом зажеврів ясніше — коли курець глибоко затягся,— а потім знову потьмянів.

І далі тримаючи мене за руку, тільки ще міцніше, наче твердо щось вирішила, Анна піднялася сходами веранди, відхилила вільною рукою раму з сіткою і зайшла, ведучи за собою мене. Ми трохи постояли, все ще не роз’єднуючи рук. Потім вона сказала:

— Привіт, Адаме.

І я сказав:

— Привіт, Адаме.

— Привіт,— озвався він.

Ми й далі стояли, ніби чогось чекаючи. Нарешті Анна пустила мою руку.

— Я вже нагору,— мовила вона.— На добраніч вам обом.— І подалася геть, часто й приглушено лопочучи гумовими підошвами по мостинах веранди й передпокою.

А я так і стояв.

Аж поки Адам сказав мені:

— Якого біса не сідаєш?

Тоді я сів на самий кінець лави-гойдалки. Адам кинув мені пачку сигарет. Я вийняв одну і почав шукати по кишенях сірників, але не знайшов. Він нахилився до мене, запалив сірника й підніс до моєї сигарети. Коли вогник опинився в мене перед носом і лизнув сигарету, мені здалося, ніби Адам зумисне присвітив собі, щоб роздивитись моє обличчя, а своє залишив у тіні. І я мало не відсахнувся назад і не втер рота рукою — чи немає там губної помади.

Та сигарета зайнялася, і я відхилив голову від світла й мовив:

— Дякую.

— Прошу,— відказав він, і оце, власне, була чи не вся наша розмова того вечора.

А ми мали що сказати один одному. Він міг би запитати мене про щось, що, як я знав, було в нього на думці. А я міг би відповісти, й не чекаючи його запитання. Одначе жоден з нас не сказав того, що мало бути сказано. Я боявся Адамового запитання, бо хоча й переконував себе, що це не його діло і хай іде к бісу, проте мене точило й почуття вини, немовби я вкрав у нього щось. Та водночас я сидів страшенно збуджений і дуже хотів, щоб він таки спитав,— мені кортіло розказати комусь, яка вона чудова, Анна Стентон, і який я закоханий. Так наче моє почуття не буде повне, поки я не скажу комусь: «Ти знаєш, я закохався, і щоб я пропав, коли це не так». У ті хвилини таке признання здавалося не менш потрібним для повноти кохання, ніж згодом стануть потрібні жагучі, пітні обійми. Отож я сидів у темряві на лаві-гойдалці, весь поглинутий думкою, що я закоханий, і мені кортіло виповнити своє почуття, розказавши про нього, і зовсім не бракувало предмета мого кохання, Анни,