Ілларіон Павлюк - Танець недоумка

«Два нулі», якась жінка в таборі заснула просто в черзі на кордоні в центральний сектор. З боку здавалося, що вона знепритомніла. Насправді мозок, рятуючись від перевантаження, активував аварійний механізм — позамежне гальмування. На неї витратили дорогоцінний тестер і, переконавшись, що це не химера, поволочили в медпункт. Це була помилка. Фельдшер перевірив, чи вона не захлинається блювотою, й узявся за тяжчих пацієнтів. А коли черга дійшла до неї, вона вже перетворилася. І вчепилася бідоласі зубами в горло.

Водій транспортера мчав у центральний сектор на терміновий виклик, витискаючи зі всюдихода все, що можна. Казали, в медпункті якась жінка загризла кількох людей. Ще подейкували, начебто ті, кого вона загризла, ожили й теж стали кидатися на людей. Усе це було схоже на сюжет фільму. Або на марення. Ми не знаємо, що саме думав про це водій. Очевидно, що в якийсь момент він опинився по той бік свідомості — швидко, як клацання пальців. Позамежне гальмування. Піднімаючи хмари снігових бризок, транспортер заклав широку дугу, протаранивши кордон, і на повному ходу врізався в стіну складів.

Швидкість була достатньо високою, щоб більшість конкістадорів усередині залізної утроби позвертали собі в’язи. Грибниця простягнула невидимі пальці-гіфи у щілини в сталевій обшивці й оживила їх хвилин через п’ятнадцять — похапцем і не встигнувши цілком реанімувати. Підняла їх рівно настільки, щоб вони змогли добігти до найближчих людей і вчепитися в них зубами й нігтями. Убивати зомбі було нескладно, та вони й самі незабаром умирали. Інша річ ті, які встигли проспати бодай годину. Вони перетворювалися на цілком сформованих, умілих монстрів, а навички, набуті за життя, чудово застосовували й після переродження. Тренований конкістадор стріляв із гвинтівки однаково добре і на честь Корпусу, і на славу Грибниці…

Останньою краплею, що зламала моральний дух захисників колонії, став завалений у самому центрі табору шатл. «Чорні рукави», що збивали їх за наказом Вандлик, робили це вправно. Вони виводили з ладу тільки один із чотирьох двигунів пасивної левітації, — тоді човник, накренившись, зіслизав похилою дугою за межі колонії й незграбно завалювався в тайгу. Теоретично, якщо пережити найближчі дні, шатли ще можна відновити. Принаймні зо два… Отож хтось відключився під час стрілянини, і всадив убік завислого над ним човника довгу чергу синтез-ядерних зарядів — геть-чисто зніс два двигуни разом зі стабілізатором. Істерично завертівшись, шатл звалився просто на колишній штаб служби безпеки.

Піднятий у небо чорний стовп масного диму — останнє, що ми бачили, перш ніж наш катер пронизав шар хмар.

14

Опівдні за часом колонії лінкор «Три корони Кортеса», такий великий, що навіть зібраний був не на Землі, а в космосі, з неспішною грацією кита входив у щільні шари атмосфери планети Іш-Чель. Кожним виступом корпусу він прокреслював у небі білий інверсійний слід, і обшивка вже почала нагріватися від тертя, незважаючи на майже мінус п’ятдесят за бортом. Лінкори не призначені для посадок на планети приблизно так само, як вітрильний галеон того самого Ернана Кортеса не був призначений для того, щоб виповзати пузом на прибережний пісок. Але через колосальний запас міцності «Три корони» справді могли витримати божевільне навантаження при зниженні в атмосфері. А могли й не витримати. До того, як пілот першого класу Алекс Пай таки здійснив таку посадку, усі ці припущення були не більш ніж предметом п’яних суперечок.

— Я робив це під кайфом! Під кайфом! — виголошував Алекс, хоча його рухи були цілком упевнені. — Боже мій, я кажу це чуваку, який вистрелив собі в голову, і герлі, яка сьогодні вилупилася з кокона…

Ельза міцно спала в кріслі бортмеханіка, пристебнута і вкрита Алексовою курткою. Інших мешканців «Трьох корон» ми замкнули в кают-компанії — вісьмох біологів (вони й справді холоднокровно систематизували всю інформацію з біостанції й госпіталю), плюс кількох техніків і чотирьох «рукавів».

Коли ми зістикували наш катер із лінкором, на борту всі були впевнені, що це Вандлик повертається з екіпажем «Корон». Тому й дронів ніхто не активував. Найобурливіше, що техніки вже почали готувати корабель до зворотного стрибка.

Ми зібрали всіх на містку і пояснили їм, що відлітати, не евакуювавши тих, хто вижив, — аморально. Дивно, але коли отак безпосередньо нагадуєш людям про милосердя, у них змінюється навіть вираз очей. Надто якщо робити це зі зведеними синтез-ядерними гвинтівками, коли всі розуміють, що будь-який необережний постріл може пробити купол капітанського містка і всіх до курвиної матері викине у відкритий космос.

…«Три корони» помітно трясло. На пульті загорілися перші попереджувальні лампочки.

— То скільки, Ірмо, тобі років? — на Алексовому чолі виступили великі краплини поту, але, очевидно, постійна балаканина дозволяла йому почуватися впевненіше. — І як узагалі зараховувати час у коконі? Бо як на шістдесят, то ти просто айс яка ляля!

Він загиготів — самим лише ротом, ні на мить не відриваючи зосереджених очей від моніторів.

— Грибниця спробує проникнути на корабель за будь-яку ціну, — сказала Ірма, проігнорувавши його жарт. — Алексе, скільки в нас буде тестерів?

— Якщо вони штук двадцять наколупають — і то добре, — буркнув Алекс.

— Без них не зможемо забрати знепритомнілих. Не відрізнимо.

— А тих, хто при тямі? Є ідеї?

— У нас є контрольне запитання! — нагадав я.

— І собаками підстрахуємося, — Ірмині зіниці метушливо забігали туди-сюди, а потім вона рішуче труснула головою. — Усе буде нормально.

— Упевнена?

— Ні, — чесно відповіла вона. — Але точно знаю, що для створення мислячої копії потрібно законсервувати оригінал… Як мене. Вона це робить лише на об’єкті «Два нулі». Тому…

— У неї там мозок? — відгукнувся Алекс.

— Мабуть… — Ірма насупилася. — Не пам’ятаю.

Тут нас труснуло так сильно, аж клацнули зуби. Ремені грубо відкинули мене назад у крісло.

— Пішла вода в хату! — азартно викрикнув Алекс. — Ніхто не обіцяв, що буде легко!

Хвилин десять трясло так немилосердно, що ніхто не зронив ані слова. Боявся, що як розтисну зуби, то просто відкушу собі язика. У якийсь момент на моніторі другого пілота — я сидів у його кріслі — все стало червоне. По центру виплив здоровенний знак оклику.

— Алексе! Проблема!

Він тільки глянув, та й то не відразу. Кивнув, знову зосередившись на керуванні.

— Це нормально? — не витримав я.

— А ти як хотів! — Алекс сказав це бадьоро, але крізь стиснуті зуби. — Комп’ютер думає, що ми падаємо! І він, падло, має рацію!!!

Далі було якесь пекло. Алекс назвав це словосполученням «контрольований штопор», і мені здалося, що якесь із двох слів — брехня собача. Але коли в очах потемніло так, що за прозорим куполом містка вже не стало видно язиків полум’я, лінкор якимось дивом став чемним, плавно випрямився й полетів горизонтально. Повернулася сила тяжіння, світ набув барв, і повітря нарешті знову потрапило мені в легені.

— Па-бам! — задерикувато сказав Алекс і витер рукавом піт. — Тепер точно не згоримо! Максимум, розіб’ємося к чортовій матриці!

Ми не засміялися.

— Попередь Вандлик, — порадила Ірма. — Про всяк випадок.

Вандлик відповіла не відразу. Мені довелося відрекомендуватися двічі, та вона все одно запитала: «Який Гілель?».

— Справжній. Більше ніяких копій.

В ефірі ще кілька секунд стояла тиша. Нарешті рація хрипко пробурчала:

— Що тобі треба?

— Ми саджаємо «Три корони Кортеса».

Тиша секунд зо п’ять.

— Хто пілот?