Френк Херберт - Бог-Імператор Дюни

Нейла торкнула пальцем приклад лазеростріла, припоясаного їй до стегон. Міст розкинувся не далі як за двадцять метрів перед нею, його ельфійська конструкція вигиналася над прірвою, наче чужосвітня фантазія, що поєднувала одну безплідну поверхню з іншою.

«Це божевілля», — подумала вона.

Але Бог-Імператор підтвердив свій наказ. Він вимагав, аби Нейла підкорялася Сіоні у всьому.

Накази Сіони були чіткими, не залишали обхідних шляхів. А Нейла не мала тут змоги спитати свого Бога-Імператора. Сіона сказала: «Коли його повіз буде на середині мосту — тоді!»

— Але чому?

Вони стояли осторонь від інших, у холодному світанку, на вершині Бар’єрної Стіни. Нейла почувалася невпевнено, була тут самотньою, віддаленою і вразливою.

Годі було заперечити похмурому виразу обличчя Сіони, її тихому, але напруженому голосу:

— Думаєш, що можеш завдати шкоди Богу?

— Я… — Нейла могла тільки стенути плечима.

— Ти мусиш мені підкорятися!

— Мушу, — погодилася Нейла.

Нейла пильно придивлялася, як наближається далекий кортеж, зауважила барвисті шати придворних, щільну синю масу її сестер-Рибомовок… блискучу поверхню повозу Владики.

Вона вирішила, що це чергове випробування. Бог-Імператор повинен знати. Він повинен знати, як віддане Йому серце Нейли. Це випробування. Накази Бога-Імператора мусять виконуватися передусім. Це був найперший урок з її дитинства Рибомовки. Бог-Імператор сказав, що Нейла мусить підкорятися Сіоні. Це було випробуванням. Чим іще це може бути?

Глянула на чотирьох фрименів. Дункан Айдаго розставив їх безпосередньо на дорожньому полотні, вони частково перекривали вихід з цього кінця мосту. Сиділи спинами до неї і поглядали крізь міст, чотири коричневовбрані могильні кургани. Нейла почула звернені до них слова Айдаго.

— Не залишайте цього місця. Мусите тут його привітати. Встаньте, коли він до вас наблизиться, і низько вклоніться.

Вітання, так.

Нейла кивнула сама собі.

Трьох інших Рибомовок, які піднялися з нею на Бар’єрну Стіну, вислали до середини мосту. Усі вони знали тільки те, що сказала їм Сіона в присутності Нейли. Вони мали чекати, доки Королівський Повіз не наблизиться до них на відстань кількох кроків, тоді повернутися і йти перед ним, танцюючи та ведучи його й усю процесію до спостережного пункту над Туоно.

«Якщо я розріжу міст своїм лазерострілом, ці троє помруть, — подумала Нейла. — І всі інші, що прибудуть із нашим Владикою».

Нейла витягла шию, щоб заглянути в ущелину. Звідси вона не бачила річки, але чула далекий шум, з яким вода розбивалася об каміння.

Вони всі помруть!

Якщо тільки Він не вчинить Чуда.

Ось що це було. Сіона готує сцену для Святого Чуда. Що ще могла планувати Сіона, тепер, коли її випробувано, коли вона носила однострій командирки Рибомовок? Сіона склала присягу Богу-Імператору. Вона була випробувана Богом, коли вони вдвох були в Сар’єрі.

Нейла самим поглядом звернулася праворуч, подивившись на проєктантів цього вітання. Сіона з Айдаго стояли пліч-о-пліч на дорожньому полотні, метрів за двадцять праворуч від Нейли. Глибоко занурилися в розмову, час від часу перезиралися, киваючи головою.

Тут Айдаго торкнувся руки Сіони дивно власницьким жестом. Один раз кивнув головою і рушив у бік мосту, зупинившись біля кутньої підпори просто перед Нейлою. Глянув униз, а тоді перейшов до другого ближнього кутка мосту. Знову зазирнув униз і стояв там кілька хвилин, потім повернувся до Сіони.

«Яке він дивне створіння, цей гхола», — подумала Нейла. Після того несамовитого сходження на Стіну вона вже не мала його за людину. Айдаго був чимось іншим, деміургом, першим після Бога. Але він міг плодитися і розмножуватися.

Далекий вигук прикував увагу Нейли. Вона повернулась і глянула на міст. Кортеж пересувався знайомим трюхиканням Королівського паломництва. Зараз, коли до мосту зосталося кілька хвилин, перейшов на повільнішу ходу. Нейла розпізнала, як попереду марширує Монео, його однострій був сліпучо-білим, кроки непохитними, погляд скерований уперед. Покривало повозу Імператора було запечатаним. Він дзеркально-непрозоро виблискував, пересуваючись за Монео на колесах.

Відчуття містерії заполонило Нейлу.

Чудо мусило статися!

Нейла глянула праворуч, на Сіону. Та відповіла їй поглядом і кивнула. Нейла витягла лазеростріл із кобури, прилаштувала його до кам’яної колони, прицілилася. Спершу трос ліворуч, тоді трос праворуч, тоді ельфійське пласталеве кріплення ліворуч. Лазеростріл здався долоні Нейли холодним і чужим. Вона з тремтінням вдихнула, щоб заспокоїтися.

«Я мушу підкорятися. Це випробування».

Побачила, як Монео відриває погляд від дорожнього полотна і, не змінюючи кроку, обертається, щоб гукнути щось чи то в бік повозу, чи тим, що йшли позаду. Нейла не розібрала слів. Монео знову повернувся вперед. Нейла завмерла, як частина кам’яної колони, що частково закривала її тіло.

Випробування.

Монео побачив людей на мості та біля його дальнього кінця. Розпізнав однострої Рибомовок, спершу здивувався, хто міг влаштувати це привітання. Він обернувся і гукнув до Лето, але покривало повозу Бога-Імператора зоставалося непрозорим, приховуючи всередині Хві та Лето.

Монео був уже на мосту, а повіз скреготів по навіяному піску позаду нього, коли він нарешті розгледів Сіону та Дункана, що стояли за дальнім кінцем. Розпізнав також чотирьох музейних фрименів, які сиділи на дорожньому полотні. У думках Монео зазміїлися сумніви, але він не міг відхилитися від плану. Ризикнув глянути вниз на річку — платиновий світ, пійманий у світлі полудня. За ним гуркотів повіз. Пропливання ріки, пропливання кортежу, широке значення тих речей, у яких він відігравав роль, — усе це скувало його мозок у запаморочливому відчутті неуникного.

«Ми — не люди, що йдуть цим шляхом, — подумав він. — Ми первинні елементи, які поєднують один фрагмент Часу з іншим. А коли перейдемо, все позаду нас зникне, запавшись у не-звук, у щось схоже на не-місце іксіан, але ніколи не буде вже таким самим, як до нашого приходу».

Крізь пам’ять Монео промчав уривок із однієї з пісень лютністки, він утупився в цей спогад. Знав цю пісню як побажання, бажання, щоб усе закінчилося, усе минуло, усі сумніви розвіялися, повернувся спокій. Тужлива пісня пропливала в його свідомості як дим, звиваючись і зачаровуючи.

Комахи гудуть у пампі, біля коріння трави.

Монео почав мугикати цю пісню про себе.

Гудіння комах позначає кінець.

Осінь і пісня моя — наче барва

Останнього листя

Біля коріння трави.

Монео похитував головою при приспіві.

День закінчився,

Гості пішли,

День закінчився

На нашій січі,

День закінчився,

Вітер шумить,

День закінчився,

Гості пішли.

Монео вирішив, що пісня лютністки дійсно стара, пісня древніх