Клайв Стейплз Льюїс - За межі мовчазної планети. Переландра

здобуте світло розповіло про все, що знаходилося навколо, значно більше, ніж могло розповісти насправді; зрештою, воно повернуло йому відчуття простору, без якого людина навряд чи може назвати своє тіло по-справжньому своїм. Після цього не могло бути й мови про повернення до жахливої чорної пустки, до позбавленого розмірів та відстаней світу сажі та мороку, де йому так довго довелося блукати. Либонь, десь у глибині душі він сподівався і на те, що істота, яка його переслідувала, не наважиться поткнутися на освітлені терени.

Втім, зробити задумане було не так уже й легко. Ренсом не діставав до отвору у склепінні; навіть підстрибуючи, йому вдавалося хіба кінчиками пальців дотягнутися до рослин, що звисали донизу, утворюючи щось схоже на пишну бахрому. Врешті-решт, трохи посушивши собі голову, він виміркував один із першого погляду не вельми надійний план і, оскільки нічого кращого на думку не спадало, на ньому й зупинився. Згори падало якраз достатньо світла, аби можна було розгледіти, що довкруги поміж дрібної гальки є і більші камені, тож він гарячково взявся до праці і заходився складати їх у купу посеред озерця. Кілька разів доводилося все переробляти, кілька разів він нетерпляче вибирався на цю подобизну піраміди і розчаровано хитав головою — ні, ще не досить. Та коли Ренсом, спітнілий і тремтячий, нарешті вирішив, що досить, і виліз на найвищий камінь, справжній ризик був ще попереду. Тепер треба було схопитися за рослини, а тоді, покладаючись хіба на свій талан, наполовину підстрибнути, наполовину підтягнутися догори, якомога швидше — чомусь він був певен, що довго ці не надто міцні на вигляд стебла його ваги не витримають. Так чи інак, йому пощастило, і він опинився в тунелі, де вперся спиною в одну стінку, а ногами — у протилежну, немов альпініст у вертикальній ущелині. Стінки вкривав густий шар м’якої рослинності, тож він навіть не подряпався. Трохи розглянувшись, Ренсом побачив, що поверхня скелі тут дуже нерівна, отже, нею не так уже й важко піднятися нагору. Спека ставала дедалі сильнішою, і він сказав собі: «Схоже, тільки останній дурень наважиться туди лізти», проте за якусь хвилину вже вибрався нагору.

Спершу світло ледь його не осліпило. Коли ж йому зрештою вдалося роздивитися навколо, він побачив, що опинився у величезній підземній залі, яку сповнювали яскраві відсвіти — стіни у ній, здавалося, були з червоної глини. Ліворуч діл плавно опускався, а праворуч, навпаки, піднімався до краю урвища, за яким зяяла вогненна прірва. Підземелля ділила навпіл широка, проте, вочевидь, зовсім неглибока річка. Склепіння губилося десь у висоті, а стіни химерно вигиналися, немов коріння старого бука.

Ренсом звівся на ноги, перейшов убрід річку — вода в ній виявилась такою гарячою, що аж обпікала шкіру, — й обережно підступив до краю прірви. Вогонь клекотів та вирував ген-ген унизу; розгледіти протилежного краю провалля йому не вдалося. Він зумів затримати погляд на цьому морі розбурханого полум’я не більше, ніж на секунду, а коли відвів очі, то печера позаду видалася йому абсолютно темною. Знизу аж пашів нестерпний жар, і Ренсом, відступивши від краю урвища, всівся на землю спиною до прірви, щоб трохи перепочити та дати лад думкам.

Тим часом думки його повелися зненацька зовсім несподівано. Раптово і невідпорно — згодом він міг порівняти це хіба з танковою атакою — його розумом цілковито заволоділо те бачення всесвіту, яке ще зовсім недавно так настирливо проповідував йому Вестон (якщо тільки то був Вестон). Він збагнув, що ціле життя жив у полоні ілюзій. Так, примари, кляті примари все ж мали рацію. Краса Переландри, невинність Владарки, страждання святих, чуйність і доброта людей — все це тільки видимість, зовнішнє враження. Те, що ми йменуємо світами, — то лишень оболонка; варто заглибитися всього на якусь чверть милі під поверхню, і ми переконаємося, що там починається царство пітьми, мертвого безгоміння та пекельного вогню, яке простягається аж до самого осереддя, де й живе Дійсність — безглузда, руйнівна, всемогутня глупота, якій байдуже до геть усіх душ на світі і перед якою марні геть усі зусилля. Хай що там за ним женеться, зараз воно вилізе з тієї мокрої, чорної діри, вивергнеться з тієї гидотної продухвини, і тоді він, Ренсом, зустріне свою смерть. Мимоволі він прикипів поглядом до темного отвору, через який і сам щойно сюди потрапив. І тут… «Так я і думав», прошепотів він.

Повільно, ніби навпомацки, знизу до печери вповзала людська постать, багряна у відсвітах підземного полум’я. Рухалася вона зовсім неприродно — люди так не рухаються. То був, ясна річ, Нелюд. Ось він підвівся; зламана нога волочилася позаду, а нижня щелепа відвисла геть як у мерця. А тоді з діри позаду стало вилазити ще щось. Спершу Ренсомові на очі потрапили якісь галузки, далі — сім чи вісім розкиданих у довільному порядку вогників, що нагадували сузір’я, а тоді — чимала трубчаста маса з наче полірованою поверхнею, де віддзеркалювалися червоняві відблиски. У нього аж похололо на серці, коли він раптом збагнув, що галузки — то довгі й тонкі щупальці, вогники — очі на вкритій панцирем голові, а трубчаста маса — великий циліндричний тулуб. Деталі, що їх світло вихопило далі, викликали у Ренсома ще більший жах: кощаві, вузлуваті лапи, і нарешті, коли йому здавалося, що з отвору вже більше нічого не з’явиться, звідти вихопилося другий тулуб, як дві краплі води схожий на перший, а за ним і третій. Страхітлива істота ділилася на три частини, поєднані між собою лишень вузькими, подібними на осину талію перемичками. Ці три майже окремі тулуби надавали їй безглуздого, якогось геть недоладного вигляду; складалося враження, наче її переїхала чимала вантажівка. Така-от велетенська, безформна потвора грізно ворушила тепер своїми численними лапами та щупальцями відразу за Нелюдом, і їхні тіні на стіні позаду зливалися докупи, утворюючи одну-єдину химерну й вельми загрозливу подобизну.

«Вони хочуть мене налякати», якось відсторонено подумав Ренсом і збагнув, що це Нелюд привів із собою цю бридку тварюку і що думки, які так зненацька проникли йому до голови перед самою появою ворога, з’явилися там власне з волі останнього. То що, виходить, його думками так легко керувати? Чомусь це викликало у нього не страх, а несамовитий гнів. Не надто тямлячи, що робить, Ренсом підхопився на ноги і кинувся до Нелюда, вигукуючи по-англійськи якісь не надто розумні речі. «І ви гадаєте, я це терпітиму?! — горлав він. — Ану геть із моєї голови, чуєте?! Це моя голова, не ваша! Забирайтеся!»,