Тимур Іванович Литовченко - Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– А мені носика припудрити?
– Ти й без того у мене гарнюня.
– Ну, Спа-а-арику-у-у!.. У мене ж сесія на носі, то мій носик має вигляда-а-ати-и-и… – заскиглила дівчина. Але кинувши погляд убік балконних дверей, раптом нестримно розреготалася і впала на ліжко.
– Що там таке?
– Ха-ха-ха-а-а!.. Сам подивись!.. О-о-ой!.. Ха-ха-ха-а-а!..
Спартак підійшов до балконних дверей і побачив, що витіювата огорожа балкона та його бильця «увішані»… драними обвітреними презервативами! Очевидно, використані «штучки» періодично викидалися постояльцями просто у вікно з вищого – третього – поверху, однак, не долетівши до землі, ці дуже інтимні предмети потрапляли на їхній балкон і повисали на огорожі.
– Ж-ж-жлоби… – зітхнув Спартак. Терезка ж раптом прошепотіла:
– А давай просто зараз!.. Нашвидку!..
– Ти ж знаєш, що нашвидку я не люблю, – відмахнувся журналіст.
– Я теж люблю довго. Але ж ми поспішаємо, хіба ні?..
– Поспішаємо.
– Ну, то давай швиденько!.. А довго будемо кохатися потім, вночі.
Спартак лише плечима знизав…
…Через раптове бажання Терезки власне на фестиваль вони потрапили не о 10:00, як розраховував журналіст, а о 10:30. Насамперед, побігли до каньйону, де в повітрі вже пливли неспішно величезні різнокольорові монгольф’єри. Періодично то над однією гондолою, то над іншою спалахував вогник, тоді відповідна куля трохи набирала висоту.
– От дідько! Якби ще хвилин на десять спізнилися, було б кепсько, – мовив Спартак, клацаючи фотоапаратом із різних ракурсів. – Зіновій Володимирович мені б такого проколу не вибачив…
– Нічого, мій любий, ми все встигли зробити! – Терезка радісно чмокнула його в щічку, а потім трохи попозувала на тлі ґрона повітряних куль. Та Спартак раптом тицьнув рукою зовсім в інший бік і мовив:
– А ондо бачиш бронзову циганську кибитку?! Це і є та сама робота Анатолія Федоровича, що планувалася для Бабиного Яру, але через певні бюрократичні обставини була встановлена тут. А на оглоблі перед нею висить зображення Святого Рома: під час війни один циган затулив собою священників, яких німці готувалися розстріляти, й за це його вже в наші дні канонізувала католицька церква…
Однак дівчина побачила дещо інше: на перекинутому через каньйон мосту «Стрімка лань» після прольоту монгольф’єрів відновив роботу атракціон «Тарзанка».
– Спарику, я хочу стрибнути звідси! – негайно завередувала вона.
– Але ж там черга, а мені працювати треба…
– Це ти сюди працювати приїхав! А від навчального року в універі стомилася я, отож хочу розважатися!
– Та будуть тобі ще розваги…
– Ну, Спа-а-арику-у-у!..
– Дуже хочеш у Смотрич мокнутися? То вода ще надто холодна.
– Та повітря вже тепле! Я швидко висохну, якщо навіть мокнуся в річку.
– А шмарклів потім не буде в дорозі додому?..
– Ну, Спа-а-арику-у-у!..
Що було робити?! Звісно, Терезка побігла, підстрибуючи, до черги охочих стрибнути з мосту вниз головою в провалля каньйону, тоді як Спартак відправився до центру міста, щоб обійти по черзі усі фестивальні майданчики. Зустрітися знов вони домовились біля міської ратуші о 14:00. За розрахунками журналіста, цього часу мало вистачити обом.
– Тоді пообідаємо, потім погуляємо Кам’янцем разом. А ввечері ще буде стадіон, не забувай, – мовив він на прощання.
Втім, вони перетнулися раніше – причому суто випадково: на майданчику «Кухні різних народів» Спартак стояв біля єврейського стенду, поїдав один за одним зелені латкес[109] та водночас записував на диктофон огрядну куховарку, яка розповідала про справи місцевої єврейської громади.
– Це ти також для «ПіКа» робитимеш? – здивувалася Терезка, коли всі латкес були з’їдені, а бесіда завершена.
– Ні, це для «Хадашотовки»[110], – пояснив Спартак, заразом перевіряючи, висохло її волосся чи й досі лишалося вогким. – Даніель Ефраїмович зрадіє, коли я привезу для чергового номера такий от сюрприз.
– Ну-у-у… як знаєш.
– Знаю, повір мені, знаю! До речі, ондо польський стенд, ходімо туди.
Там вони поласували чудовим бігосом з чорносливом. Принагідно Спартак встиг поговорити з роздатчицею бігосу про деякі роботи Роксолани Кардиналовської[111] в техніці корнепластики, про виставку якої він нещодавно писав. Крім того, поруч із польським стендом дуже доречно приткнувся намет, де продавали пиво…
– Та після цього можна на обід не ходити! – зраділа дівчина, озираючи інші стенди, від яких віяли найсмачніші аромати.
– Що ж, більше часу залишиться на огляд міста, – кивнув Спартак.
Втім, насолоджуватися стравами йому постійно заважав телефон. Терезка весь час цікавилася, хто там йому надзвонює?
– Ось мама Гатя телефонує, – відповідав він. – Нам додому подзвонив Цитайшвілі, мене запитував. Але мама забула, хто це такий, і мій мобільний номер йому не дала. А він… Ех-х-х!..
– А хто це такий?
– Та так… Колишній шахтар-інвалід, а тепер приватний підприємець. Його підприємство «Сакартвело» розорили рейдери, а потім самого ж Арчіла Зурабовича в нападі на самого себе й звинуватили. Йому тепер буцегарня світить, його б якось урятувати треба… Тільки от як?! Не збагну…
– Ну, Спа-а-арику-у-у, ти ж із «Рупору Донбасу» звільнився, нащо це тобі?
– Але чоловік зі своєю бідою залишився! Шкода, мама його забула…
За деякий час лунав інший дзвінок.
– А це хто?
– Василь Кредо, письменник один.
– А він чого хоче?
– Та так, вибачається. Я час від часу поривався відшукати вихід на Олеся Бердника. Хотів у гості до класика з’їздити, про творчість поговорити, а Василь мене постійно відмовляв.
– Чому так?
– Бо колись він через твори Бердника за ґрати загримів, отож тепер боїться. Як то кажуть, на холодне дмухає… А Бердник, виявляється, помер цієї весни, у березні. Ну от, Василь і вибачається, що відмовив мене від поїздки… Ну, нічого: ходять чутки, нібито його дочка Громовиця хоче в Києві цьогоріч конвент фантастики влаштувати – от туди я точно прийду!..
І знов за деякий час телефонний дзвінок.
– Та вони що, в Києві без тебе не можуть?!
– Уяви, Терезко, зі мною таке трапляється: у вихідні мені телефонують просто в режимі лавини! Особливо в суботу. Хоча…
Спартак поглянув на екранчик мобілки, посумнішав і дав відбій:
– Ні, це вже не з Києва, а звідси, з Кам’янця. Обійдеться…
– І хто ж до тебе телефонує звідси?
– Ричард Бернардович Гжесюк, президент УАБО.
– Що таке УАБО?
– Українська асоціація бізнесменів та орендарів.
– А йому що треба, Гжесюку цьому?! Й навіщо дзвонити, коли…
– Ричард Бернардович теж тут, на фестивалі. Мене побачив з вікна автівки, пропонує зустрітися. Він там випускати журнальчик
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко», після закриття браузера.
