Тимур Іванович Литовченко - Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко

– Як найстарший серед усіх, буду немовби вартовим матросом на кораблі. Нехай усі бачать, що на фестиваль національних культур до міста Кам’янця-Подільського їде з друзями сам маестро Ігнащенко.

Втім, вже через півгодини син Руфіни, який взяв на себе роль водія, припаркувався на узбіччі й заявив категоричним тоном:

– Маестро, пересядьте, будь ласка, назад, а на переднє місце нехай сідає найтихіший з вас. Бо я терпіти не можу, коли мені просто у вухо горлають.

– Ну, тоді нехай сідає наш хлопчик! – негайно відреагував архітектор.

– Я не проти, – пробурмотів Спартак, і вони помінялися місцями. Від такої заміни виграли всі. По-перше, Жорж спокійно вів автівку трасою, бо Анатолій Федорович більше не перехилявся назад, постійно налягаючи на праву руку водія. По-друге, Спартак зміг відсипатися на передньому сидінні хоча б уривками. Звісно, Терезку це трохи здивувало, та він мовив коротко:

– Я ж їду до Кам’янця не просто порозважатися. Не забувай, мені ще матеріал про святкування робити, а для цього потрібна свіжа голова. Це ж не просто головний редактор доручення давав – мене сам Кулик[106] про це попрохав. Всього лише через місяць після трагічної загибелі нашого першого головреда Олександра Кривенка[107] до нашого видання і досі прикута загальна увага громадськості.

– Але ж ти сам казав, що бачив Кривенка єдиний раз у житті, коли він заходив у гості до вашої редакції!..

– Так, мене й справді запрошував на роботу не Кривенко, а його наступник Ігор Юрченко. Але що це змінює?! Мені ж редакційне завдання поставив не Юрченко навіть, а сам Зіновій Володимирович. Як шеф-редактор, він стоїть над усім нашим колективом, бо представляє засновника.

– Трудоголік ти, нещасний трудоголік!.. – зітхнула дівчина жартівливо. – Ну гаразд, бачили мої очі, що купували… Спи собі, якщо зможеш.

Зате сама Терезка всю ніч протеревенила на задньому сидінні із самим маестро та його продюсеркою (і за сумісництвом – мамою водія) Руфіною. До речі, не тільки вона – всі троє були у захваті від цього безперервного «всенощного» спілкування, схожого на ток-шоу.

– Спарику-у-у!.. І чому ти мене не познайомив з маестро раніше?! Чи є у тебе хоч якесь виправдання, сонько ти лінивий?.. – періодично скрикувала вона, торсаючи чоловіка за плече.

– Ти ж сама не хотіла, – бубонів той крізь сон. – До того ж якби ти на культуролога навчалася, а не на соціолога… А так це не твій предмет.

– Хто не хотіла?! Я не хотіла?! Предмет не мій?! – обурювалася Терезка й негайно визнавала: – Ну так, не хотіла… Та я думала, що маестро Ігнащенко – такий самий огидний тип, як цей твій підшефний бомж, а він… Анатолію Федоровичу, уявіть собі, що мій Спарик узяв справжнє шефство над якимсь там немитим бомжем! Ну, і що ви на це скажете?!

– Наш хлопчик – дуже добра душа, – відгукувався маестро, – у нього просто золоте серце.

– Знаю, що золоте, – зітхала Терезка, – тому й покохала. Але ж погодьтеся, голову на плечах також треба мати! Особливо журналістові.

При згадуванні про «голову на плечах» Спартак аж сіпнувся – бо подумав про Гонгадзе. Втім, ніхто із заднього сидіння цього не помітив, а погляд Жоржа був прикутий до автотраси.

– Спартаку, ти маєш якось завітати в мою майстерню разом з цією чудовою дівчиною, – між тим звертався до журналіста архітектор. І знов до Терези: – Я тобі такі дивовижні речі покажу!.. От тебе ж, наприклад, Терезою звати, чи не так?

– Ага! По-перше, я народилася першого жовтня – за католицькими святцями, це День святої Терези[108]. По-друге, за гороскопом я – теж Терези.

– Коротше, куди не кинь – повний ТЕРЕЗЕЦЬ! – пожартував із переднього сидіння Спартак. – Але це мені навіть подобається.

– Спа-а-ари-ку-у-у!.. – обурювалася вона, проте розгорітися майже сімейному скандалу не дав маестро:

– Чудово! У мене в майстерні є зачаровані терези, які віщують мою долю.

– Су-у-упер! – верещала Терезка і плескала в долоні.

– А ще є краватка, подарована мені особисто Сальвадором Далі.

– Ух ти-и-и!

– А ще мій величезний портрет, який Феодосій Тетянич намалював всього лище за одну ніч. Є у художників така фішка – написати картину за ніч…

– Тетянич – це той самий, який Фріпулья?! Який Хрещатиком ходить?..

– Точно, він самий.

– У-у-у-у!.. Спарику-у-у, коли ми підемо в майстерню до маестро?

– Не раніше, ніж до Києва повернемося, – резонно заперечував Спартак крізь примарний сон.

Отак і минула ніч.

До Кам’янця-Подільського прибули близько 9:15 ранку. Жорж висадив Спартака з дівчиною під дверима готелю «Panorama», де для них був заздалегідь зарезервований двомісний номер.

– Не хо-о-очу з вами розлучатися! – вередувала Терезка й жартівливо тупала ніжкою по асфальту. – Я ще не дослухала розповідь маестро про життя Нестора Махна в Парижі. Спа-а-арику-у-у, негідник ти сякий-такий! Чому ти не записуєш такі чудові оповідки маестро на диктофон?!

– Зате я записую, не переймайся, – заспокоювала її Руфіна. – Ми ще випустимо книгу спогадів Анатолія Федоровича, ось побачиш!..

– Ну от, ну от! Спа-а-арику-у-у, а чому не ти?..

– Мені репортаж робити треба, – пробурмотів Спартак.

– Який же ти занудний!

– Нічого страшного, Терезо. Наш хлопчик розробляє свої теми, він у тебе – просто діамант! А його роман про Куренівську трагедію – це шедевр. А ми про інше домовимося… – Ігнащенко поправив чорну шовкову косинку, зав’язану на шиї на манер краватки, й із загадковим виглядом повідомив: – Є така ідея: надрукувати його роман, а в якості ілюстрацій узяти деякі мої архітектурні проекти. А?! Як тобі?! Ось треба Руфіну попрохати…

– Я подумаю, – доволі стримано мовила продюсерка. Натомість Терезка бурхливо заплескала в долоні. Й якби Спартак не потягнув її до готелю, вона б так і не відійшла від автівки Жоржа.

– Нічого, на фестивалі ми ще зустрінемося. Неодмінно!

Сказавши це, маестро зачинив дверцята, авто рвонуло з місця, повернуло ліворуч і зникло за найближчим рогом. Парочка ж пішла заселятися.

– Я не записую розповідей Ігнащенка, бо маестро додає туди чимало відсебеньок. Надто багато часу піде, доки я відфільтрую всі його вигадки від правдивої основи, – кинув через плече Спартак, коли вони підходили до дверей номера, відведеного їм на другому поверсі.

– Наприклад?..

– Наприклад, візьмемо його останню на сьогодні розповідь про батька Махна. Маестро чомусь стверджує, нібито його та Галини Кузьменко доньку звали Лізою, хоча насправді у неї було інше ім’я – Олена. Дрібниця, але…

– Ну то й що?! – скривилася дівчина. – Подумаєш, ім’я!.. Та й якщо це навіть фантазії маестро, то настільки яскраві, що аж подих перехоплює.

– Я фантазую не гірше, – резонно зауважив Спартак. Відчинивши двері, він