Муракамі Харукі - Хроніка заводного птаха, Муракамі Харукі

Таким чином, самоврядування обернулося тим, що замість росіян за роботою стали наглядати японці.

Звісно, серед полонених наростало невдоволення. У маленькому табірному світі, де раніше порівну ділилися злигодні, зародилося відчуття несправедливості, глибокої ненависті й підозри. Прислужникам Бориса давали легшу роботу й наділяли пільгами, а іншим випадало нестерпне життя, що межувало зі смертю. Голосна скарга означала загибель. Можна було потрапити в карцер, умерти з холоду або від недоїдання. Непокірного могли вночі задушити мокрим рушником, розчерепити в шахті голову киркою й скинути в шурф. Ніхто не цікавився, що відбувається в темній шахті. Просто зникала одна людина, от і все.

Я постійно відчував відповідальність за те, що звів підполковника з Борисом. Звичайно, і без мене Громов тим чи іншим способом проліз би в наші ряди, і рано чи пізно наслідок був би таким же. Однак від цього мені не ставало легше. Я тоді страшно прорахувався.

Раптом одного дня мене викликали в контору Бориса. Після нашої останньої зустрічі минуло досить багато часу. Він сидів за столом і пив чай — як тоді, у начальника станції. За його плечима, як завжди, стояв Татарин з великим автоматичним пістолетом за поясом. Коли я зайшов, Борис обернувся і жестом наказав монголові вийти. Ми залишилися наодинці.

"Ну що, лейтенанте Мамія? Дотримав я обіцянку, чи не так?"

"Так", — відповів я. Справді дотримав. На жаль. А я наче уклав договір із самим дияволом.

"Ви дістали самоврядування, я — владу, — проказав усміхнений Борис, широко розвівши руками. — Ми обидва отримали те, що хотіли. Видобуток вугілля зростає, Москва радіє. Що ще треба? Ти мені дуже допоміг, і я повинен тобі якось віддячити".

"Мені нічого не треба", — відповів я.

"Ми ж давно знаємося, тож не варто так різко відмовлятися, — усе ще усміхаючись, вів далі Борис. — Коротко кажучи, я хотів би, щоб ти був при мені, допомагав у роботі. На жаль, тут украй мало кмітливих людей. А ти хоч і без руки, але, бачу, головастий. Якщо станеш моїм секретарем, то я віддячу тобі тим, що житимеш набагато краще. Та й, напевне, виживеш і, можливо, повернешся у свою Японію. Тримайся коло мене — від цього тільки користь матимеш".

Звичайно, я мав би відразу припинити цю розмову. Адже я не збирався ставати підручним Громова, продавати своїх товаришів, щоб самому добре жити. Та якби я відмовився від його пропозиції, Борис убив би мене. І це мене влаштувало б. Але саме тоді в моїй голові народився план.

"А що мені доведеться робити?" — запитав я.

Робота, яку мені доручив Борис, не була легкою. Справ, що вимагали впорядкування, назбиралася сила-силенна, та найголовніше — треба було розібратися з багатством, яке накопичив Ґромов. Він присвоював частину (відсотків сорок) продовольства, одягу, медикаментів, присланих з Москви і від Міжнародного товариства Червоного Хреста, ховав усе це у таємних складах і збував на стороні. А ще він відправляв вагонами на чорний ринок вугілля. Палива хронічно не вистачало, і попит на нього був великий. Підкупивши залізничників і начальника станції, Борис міг вільно розпоряджатися вагонами. Солдати, що охороняли залізницю, за продукти й гроші заплющували на все очі. Завдяки своїй заповзятливості Борис нагромадив величезне багатство. Мені він пояснював, що все воно перейде в розпорядження держбезпеки. Мовляв, для роботи органам потрібні великі суми грошей, не враховані в офіційних документах, і він тут таємно їх збирає. Однак він брехав. Якісь гроші до Москви, звичайно, доходили. Та більшу частину Борис залишав собі. Подробиць я не знав, але, здається, він таємними каналами пересилав гроші в іноземні банки або обмінював на золото.

Хтозна-чому від самого початку Борис начебто довіряв мені. Як це не дивно, він і не думав, що я видам його таємниці. До росіян і взагалі до білих людей він завжди ставився з крайньою підозрою, а монголам та японцям, здавалося, сліпо вірив. Можливо, вважав, що особливої шкоди від мене не буде, навіть якщо вибовкаю його секрети. Зрештою, кому я міг їх відкрити? Мене оточували тільки Борисові поплічники та підлегла дрібнота, яким також дещо перепадало від його незаконних операцій. А безпорадні в'язні й полонені тяжко страждали й гинули через нестачу харчів, одягу та ліків, які Борис для власної користі збував на чорний ринок. Крім того, уся поштова кореспонденція проходила через цензуру і будь-які контакти із зовнішнім світом заборонялися.

У всякому разі, я старанно й сумлінно виконував обов'язки його секретаря. Заново переписав усю його бухгалтерію, доведену до повного безладу, і склав новий перелік матеріальних цінностей на складах. Систематизував і налагодив оборот товарів і грошей, запровадив окремі зошити, які дозволяли відразу дізнатися, скільки і де чого є, як коливаються їхні ціни. Склав довгий список людей, яких Борис підкупив, і підрахував "потрібні витрати". Працював на нього без перепочинку, з ранку до вечора, унаслідок чого позбувся і тих небагатьох товаришів, що ще мав. Звісно, вони небезпідставно зневажали мене, вважаючи вірним прислужником Бориса (як це не прикро, може, й досі так про мене думають). Перестав розмовляти зі мною і Ніколай. Кілька японців, з якими я досі дружив, тепер трималися мене осторонь. Водночас були й такі, що — навпаки — намагались зі мною зблизитися, побачивши, що я в Бориса на доброму рахунку, але я з такими не хотів мати справи. Отже, я невдовзі опинився в ізоляції. А не вбили мене тому, що за мною стояв Борис. Він мною дорожив, тож мого вбивцю очікувала тільки смерть. Про жорстокість Бориса знали всі. У таборі ходили легенди про те, як він здирав з людей шкіру.

Що далі я віддалявся від людей, то більше Борис мені довіряв. Був задоволений моєю роботою, цінував її систематичність і не шкодував похвальних слів.

"Лейтенанте Мамія, ти — молодчина! Якби серед японців було багато таких, як ти, то ваша Японія відродилася б з повоєнної розрухи. А от СРСР приречений. На жаль, не має жодних перспектив. Навіть за царя було краще. Цареві, принаймні, не доводилось морочити собі голову якимись теоріями. Ленін зрозумів щось у Маркса й запозичив, що йому було вигідно. Так само Сталін — взяв у Леніна (зовсім мало), що йому було треба. У нас так виходить: чим менше людина розуміє, тим більше влади захоплює. Чим менше розумієш, тим краще. Тільки так у нас удається вижити, лейтенанте. І ніяких фантазій! Як тільки почнеш давати волю уяві — тобі обов'язково кінець! Звісно, я не фантазую. Моє завдання — дати іншим фантазувати. На цьому я живу. Запам'ятай це як слід. Принаймні поки будеш тут і захочеш фантазувати, згадуй про мою золоту пораду: "Ні, нізащо! Через фантазії можна життя позбутися". Нехай інші фантазують".

Так непомітно збігло півроку. Наприкінці осені 1947 року я став для Бориса незамінним. Я перебрав на себе всі його справи, а Татарин й "особиста гвардія" чинили розправу над непокірними. До Москви держбезпека його все ще не відкликала. Зрештою, у той час він уже начебто й не прагнув туди повертатися. Табір і шахту він перетворив на свою тверду вотчину — жив з усіма зручностями під захистом власної гвардії й нагромаджував усе більше багатства. А втім, московське начальство, напевне, воліло тримати його в Сибіру, тим самим зміцнюючи там свою владу, ніж відкликати до столиці. Між Москвою і Борисом тривав безперервний обмін листами — ясна річ, не поштою, а залізницею за допомогою спеціальних кур'єрів високого зросту, з холодними як лід очима. Коли така людина заходила до кімнати, температура в ній, здавалось, відразу знижувалася.

А тим часом в'язні, зайняті роботою на шахті, незмінно вмирали, і їхні мертві тіла, як і раніше, опинялися в шурфах. Борис суворо перевіряв спроможності кожного в'язня, фізично слабких відразу нещадно експлуатував, зменшував раціон їхнього харчування, щоб позбутися зайвих їдців, і швидко спроваджував на той світ. Забрані у слабих продукти він віддавав сильним і тим самим підвищував продуктивність праці на шахті. У таборі запанував "закон джунглів": сильні забирали собі все, а слабі мерли один за одним. Як тільки робочої сили не вистачало, у товарних вагонах, наче худобу, звідкись привозили інших в'язнів. Іноді відсотків двадцять нових в'язнів умирало в дорозі, але на це ніхто не звертав уваги. Більшість новачків — росіян і мешканців Східної Європи — прибувала із заходу. На щастя для Бориса, сталінська примхлива політика насильства не зменшувала там своїх обертів.

Я задумав убити Бориса. Звичайно, навіть якби я порішив його, не було б жодної гарантії, що наше становище поліпшиться. Все одно пекло, мабуть, триватиме. Та хоч би там що, я не міг допустити, щоб така людина існувала в цьому світі. Правильно казав Ніколай: він — отруйна гадюка. І хтось мусить відрубати їй голову.

Я не боявся смерті. І ладен був заплатити життям за смерть Бориса. Однак промаху я не допускав. Доводилося чекати миті, коли зможу порішити його відразу, одним пострілом. Очікуючи такої нагоди, я вдавав, що виконую роль відданого секретаря. Проте, як я вже казав, Борис був надзвичайно обережний. І вдень, і вночі Татарин ходив за ним, як тінь. Та навіть якби Борис залишився сам, хіба я, однорукий, беззбройний, зумів би його вбити? І все-таки я терпеливо чекав свого часу. Вірив, що нагода трапиться, якщо на світі є Бог.

На початку 1948 року по табору пішла чутка, що японських військовополонених нарешті відпустять на батьківщину. Начебто навесні за нами прийде судно. Я спитав Бориса, чи це правда.

"Усе правильно, лейтенанте Мамія, — відповів він. — Ця чутка — чиста правда. Невдовзі усіх вас репатріюють до Японії. Світова громадськість невдоволена, і ми не можемо вас вічно тут тримати на каторжних роботах. Але в мене є для тебе пропозиція, лейтенанте. Ти не хотів би залишитися тут — уже не полоненим, а вільним радянським громадянином? Ти для мене добре працював, і коли поїдеш — де ж я заміну знайду? Тобі зі мною було б набагато краще, ніж в Японії. Ти ж вернешся туди без гроша в кишені й будеш мучитися… Кажуть, там у вас нема чого їсти, люди з голоду вмирають. А тут у тебе все буде — і гроші, і жінки, і влада".

Борис зробив серйозну пропозицію.