Ярослава Дегтяренка - Лицарі Дикого Поля. Том 2

Коли челядь дізналася про те, що пан найближчим часом одружиться з молодою панною, то просто жахнулася — ще й півроку не пройшло з дня смерті пана Тимофія, а він уже його наречену під вінець веде! Та має пан хоч краплю сорому і страху Божого? Кшися була єдиною, хто знала про справжні причини цього шлюбу. У душі жінка розуміла, що це єдиний вихід для її нещасної панночки. Проте їй було дуже шкода своєї молодої господині, яка так довго й мужньо протистояла домаганням старого господаря, а тепер так легко скорилася його волі. Кшися навіть зважилася поговорити з нею про це.

Увечері Кшися стелила Орисі постіль та раз у раз поглядала на неї. Молода жінка відчужено сиділа у кріслі й апатично дивилася перед собою. У Кшисі стислося серце: «Нещасна моя панночка! Гос­поди, дай їй сил пережити це горе!»

— Панночко! — покликала вона свою господиню. Та повільно повернула до неї обличчя, але погляд дівчини був порожній та байдужий. — Як же ти погодилася вийти за нього заміж? — усе ж таки зважилася запитати жінка. — Невже не було іншого виходу?

— Ні, Кшисю. Це єдине, що можна зробити, щоби приховати мою ганьбу.

— Та ну, ганьба, не ганьба, але виходити за нього заміж... Він лише цього й чекав! І навіть якби ти не була при надії, то він неодмінно знайшов би спосіб примусити тебе. І гріха не боїться?!

— Отже, мені Богом було призначено піти заміж за нелюба, — відчужено відповіла Орися. — Кшисю, я мушу зараз думати не про своє щастя, а про майбутнє моєї дитини.

Кшися ледь не заплакала з жалю — бідолашна панночка! Як сильно вона змінилася за такий короткий час! То світилася від щастя, а тепер наче з хреста знята. Орися байдуже дивилася на свою служницю: їй було однаково, що та про неї думає, — жаліє вона її чи засуджує. Для неї багато що перестало мати сенс із тієї миті, як пан Матвій сказав: «Тимофія більше немає на цьому світі». Єдине, що тепер для Орисі мало значення, — це дитина від її коханого.

— Іди, Кшисю, я сама ляжу спати, — сказала молода жінка, бажаючи залишитися на самоті.

Кшися, змахуючи сльози і чмихаючи носом, побажала своїй господині доброї ночі та вийшла. Залишившись одна і присівши на ліжко, Орися взяла карабелю Тимофія — вона зберігалася в неї відтоді, як Клесінський її віддав їй. Дівчина гладила чорні піхви, прикрашені яскраво-блакитною бірюзою, торкалася рукояті, яку тримали руки коханого. Пам’ять повернула її в той далекий щасливий день їхнього першого побачення. «Дивись! Тримай карабелю ось так!» — а потім він обійняв її. Губи Орисі затремтіли, упустивши шаблю, дівчина завила з горя, зіщулившись на ліжку, мов грудочка. Наплакавшись, вона так і заснула поруч із шаблею, з обличчям, мокрим від сліз.

Михайлик, коли дізнався про весілля, нічого не сказав. Він тільки подивився батькові в очі так, що Матвієві стало нестерпно соромно перед сином, але він швидко придушив у собі це безглузде почуття. Хлопчик відвернувся від нього й вийшов із кімнати. Ані слова він не сказав і самій Орисі. Він зрозумів, що батькові вдалося зламати нещасну дівчину. «Але що я можу вдіяти?! Господи! Чому батько такий негідник?» — думав хлопчик.

Семен, дізнавшись про це, спочатку здивувався, а потім обурився. Орися завжди була йому байдужа, але після смерті дядька він почав співчувати дівчині, тому що їх об’єднало спільне горе. І першим його спонуканням було сказати батькові, що він чинить негідно. Так, він розуміє, що тепер Орися тут дійсно ніхто, але невже вона не може жити у Волховицях просто так, навіть якщо не рідня їм? Адже вони досить багаті, і самотня дівчина їх не обтяжить. Невже треба влаштовувати це безглузде весілля, щоби виправдати її присутність тут, коли дядько нещодавно загинув? Роздумуючи над цим, Семен усе ж побоявся відкрито говорити з батьком, тому вирішив спочатку поспілкуватися з молодшим братом.

— Послухай, Михайле, — діловито почав він, увійшовши до кімнати молодшого брата. — Ти знаєш Орисю довше за мене, тому поясни мені, навіщо знадобилося це весілля. Невже ця нещасна дівчина не може жити тут просто так?

Михайлик зітхнув. Трохи подумавши, він вирішив розповісти братові правду.

— Семене, не все так просто, як ти гадаєш. Батько дуже давно закоханий в Орисю. З тих самих пір, як вона тут живе, він домагався її прихильності й не звертав уваги на те, що вона кохає покійного дядька. Він постійно переслідував її і тепер, вочевидь, домігся свого.

Семен здивовано кліпав віями, дивлячись на молодшого брата, і був не в силах повірити йому. Він деякий час мовчав, обмірковуючи почуте, але потім запитав:

— Але чому ви не сказали нічого покійному дядькові? Чому вона, ти й челядь мовчали?

— Та тому, що тоді дядько з батьком неодмінно вирішили б це питання на шаблях, а такого не хотілося нікому. Не забувай, що вони рідні брати. Та й усі сподівалися, що коли повернеться дядько, то батько відступиться. Але, як бачиш, сама доля розпорядилася інакше.

Семен пішов від Михайлика з почуттям огиди. Йому було гидко та соромно за батька. Семен не був людиною честі й часто поступався своїми принципами і гідністю заради своєї користі та зручності, але тут чомусь відчув огиду від такого ганебного вчинку й остаточно зненавидів батька. Тому Семен випросив собі дозвіл поїхати пожити в Барі, на що Клесінський охоче погодився — йому заважали сини. Адже скоро він стане одруженим і волів би залишитися з дружиною наодинці! Він із задоволенням відправив би з Волховиць і Михайлика, але усвідомлював, що це буде вже занадто. Та й Орися почувалася краще в товаристві його молодшого сина. Тому Матвій щедро забезпечив Семена грошима і з радістю провів його в дорогу.

Коли звістка про це швидке весілля дійшла до отця Сергія, то старий священик жахнувся. Але жах його швидко змінився гнівом. Стоячи перед святими іконами,