Віктор Гюго - Трудівники моря

вітром, обривки ланцюгів, дірка в центрі споруди. Друга решітка лишилась неушкодженою. Кам'яна брила, з такою силою кинута Жільятом в ущелину позаду хвилеріза, являла собою найнадійнішу загорожу, але мала один недолік: була занадто низькою. Море не могло її зруйнувати своїми ударами, зате могло через неї переливатись. Нічого було й думати про те, щоб наростити її. Тільки гранітними плитами можна було підняти цей заслон, наклавши їх зверху — все інше виявилося б марним. Але яким чином їх відколоти, як перенести, як підняти, як поставити одна на одну й закріпити? Можна надбудувати дерев'яний зруб, але не скелю.

Жільят не був Енкеладом.

Його турбувало те, що гранітний перешийок не досить високий.

Цей недолік незабаром дався взнаки. Шквали не відступали від хвилеріза; вони не просто затялися, вони ніби впилися в нього. Здавалося, що по цій розхитаній споруді тупотять чиїсь ноги.

Раптом від розгойданого хвилеріза відірвався шматок карленгса; він перемахнув через другу решітку, пролетів над поперечною брилою, де його підхопила вода й понесла по звивистій тіснині. Жільят втратив її з поля зору. Цілком можливо, що цей шмат колоди міг налетіти на човен. На щастя, буря, бушуючи поза межами рифу, майже не впливала на воду, замкнуту з усіх боків усередині його. Хвиля пробігала там повільно, тому удар міг бути не надто різким. Зрештою, Жільят не мав часу займатися ушкодженим човном, якщо б навіть аварія з ним сталася; всі небезпеки обступили його зразу, буря зосередилась на одній уразливій точці, перед ним стояло невідворотне.

Запала непроглядна темрява, блискати перестало — лиховісна одностайність. Хмари і води діяли спільно; почувся глухий удар.

За ударом пролунав тріск.

Жільят подався вперед. Решітка — передня лінія запруди — була пробита. Було видно, як у воді підстрибують кінці балок. Море скористувалося першим хвилерізом, щоб за його допомогою розірвати другий.

Жільят відчув те, що відчув би полководець, побачивши поразку свого авангарду.

Другий ряд балок витримав удар. Арматура задньої споруди була міцно перев'язана і підперта. Але зірвана решітка була важкою і цілком відданого на волю хвиль, котрі тіпали нею на всі боки, то піднімаючи, то опускаючи. Канатні кріплення поки що тримали її вкупі, не даючи їй розповзтися, вона була все такою ж громіздкою, і якості, надані їй Жільятом як засіб захисту, тепер пішли на шкоду, бо вона стала чудовим знаряддям руйнування. Із щита вона перетворилася в довбню. До того ж скрізь із пробоїн стирчали кінці балок і вся зірвана решітка ніби наїжачилась шипами і зубами. Не можна було вигадати зброї нищівнішої і страшнішої, ніж та, якою зараз орудувала буря.

Гребля стала каменюкою для метання, а море — катапультою.

Удари йшли один за одним з якоюсь трагічною рівномірністю. Жільят, замислившись, стояв позаду брами, якою він сам забарикадував вхід до протоки, і прислухався, як у них стукає смерть, прагнучи прорватись досередини.

Він з гіркотою розмірковував, що якби не клята труба Дюранди, котра, як на лихо, застрягла в розбитому корпусі судна, то він, вернувшись уранці на Гернсей, ось уже в цю хвилину стояв би в порту зі своїм ботом і врятованою машиною.

Те, чого він боявся, сталося. Буря ввірвалася в протоку, і вона зайшлася якимсь харчанням. Перемішані уламки розтерзаних хвилерізів закрутилися, неначе смерч, і разом з валом, ринувши на кам'яний бар'єр, що стояв, ніби гора серед потоку, зупинились. То було якесь безладне сплетіння, безформний частокіл із балок, що пропускав хвилі, але все ще їх розпилював. Переможена опора вмирала героїчно. Море розбило її на друзки, а вона дробила море. Перекинута, вона все ще не втрачала боєздатності. Скеля, утворюючи заслін, який був перешкодою непереборною, підтримувала її. Тіснина, як уже мовилось, була в цьому місці дуже вузькою; переможний шквал втиснув усю масу перемішаних, понівечених уламків хвилеріза в цю тісну горловину; сама тільки сила його натиску, збиваючи в купу і нагромаджуючи уламки один на одного, перетворила руїну в твердиню. Румовище стало непохитним.

Вирвалося всього тільки декілька балок. Їх порозкидали хвилі. Одна пролетіла в повітрі просто над головою Жільята. Він навіть відчув, як йому в лице війнуло холодним вітерцем.

Але деякі вали, ті самі велетенські вали, що під час бурі налітають з незмінною рівномірністю, перестрибували через рештки хвилеріза. Вони спадали в протоку і, незважаючи на колінця, якими вона звивалася, все ж каламутили воду. Вода стала сердито здиблюватись. Похмурі поцілунки, якими хвилі слинили скелі, ставали все настирливішими.

Як тепер завадиш піднятим брижам домчати до човна?

Для шторму треба зовсім мало часу, щоб замкнуті в тіснині води забурунили; кілька подувів вітру — і човен буде пробитий, а машина потоне.

Думаючи про це, Жільят здригався.

Але він не занепадав духом. Ніщо не могло примусити відступити цю непохитну душу.

Тепер ураган влучив у ціль і з скаженою люттю кинувся ж середину протоки, між двох крутосхилів.

Раптом на недалекій відстані позаду від Жільята пролунав і прокотився ущелиною тріск, жахливішого від якого він ніколи не чув.

Затріщало з того боку, де стояв човен.

Жільят кинувся туди.

Із західної горловини протоки, де він стояв, йому не було видно човна, бо ущелина йшла зигзагами. За останнім поворотом Жільят зупинився і почав чекати блискавки.

Блискавка спалахнула й освітила всю картину.

На удар хвилі в східну горловину відповів порив вітру, нагрянувши на західну. Це загрожувало нещастям.

З ботом чогось особливого ніби й не сталося: він і далі стояв на трьох якорях і не