Харукі Муракамі - 1Q84. Книга ІІІ

«Ми повернулися в 1984 рік, — промовляла вона сама до себе. — 1Q84 року вже нема. Навколо світ, що був колись.

Та невже і справді так просто світ повернув собі первісний вигляд? Хіба лідер секти перед смертю не стверджував, що дороги назад немає?

А може, це ще один інший світ? Чи ми не перебралися у третій світ, відмінний від попереднього? У світ, в якому усміхається тигр, повернувшись до нас не правим, а лівим боком? І хіба тепер на нас не чекають нові загадки й нові закони?

Можливо, — міркувала далі Аомаме. — Принаймні заперечувати цього зараз я не можу. Але й не впевнена в чомусь одному. У всякому разі, я вже не є в тому світі з двома Місяцями на небі. І тримаю руку Тенґо-куна. Ми зайшли у небезпечний світ, де жодна логіка не мала сили, в суворих випробуваннях знайшли одне одного й вибралися звідти. Чого нам боятися, незалежно від того, куди ми потрапили — назад у попередній чи в новий світ? Якщо нам випадуть нові випробування, ми зможемо їх перебороти. Принаймні не будемо самотніми».

Розслабившись, Аомаме пригорнулася до великих грудей Тенґо, щоб повірити в щось надійне. Приклавши вухо, прислухалась, як б'ється його серце. Віддавшись в його руки, вона здавалася горошинкою в стручку.

— Куди звідси ми зможемо піти? — спитав Тенґо, коли минуло бозна-скільки часу.

Ясна річ, залишатися тут надовго не годилося. Але ж столична швидкісна автострада не мала узбіччя. До з'їзду на Ікедзірі було недалеко, але навіть під час дорожнього затору прохід між автомашинами здавався надто небезпечним. Крім того, вони не сподівалися, що хтось на автостраді зупинить автомобіль на помах їхньої руки. Могли скористатися телефоном аварійної служби й подзвонити до адміністрації автостради, щоб попросити допомоги, однак тоді довелося б зрозуміло пояснювати причину, як це вони обоє тут опинилися. Навіть якби вони пішки дійшли до з'їзду на Ікедзірі, збирач плати за проїзд автомобілів насварив би їх. Ясна річ, про спуск сходами, якими вони щойно піднялися, не могло бути й мови.

— Не знаю, — відповіла Аомаме.

Вона справді не знала, що тепер робити й куди прямувати, її роль скінчилася, коли вони піднялися сходами нагору. Думати й вирішувати, що правильне, а що ні, вона вже не мала сили. У неї не лишилося жодної краплі пального. Не мала іншої ради, як покластися на іншу силу.

Небесний Отче, хай святиться ім'я Твоє, хай прийде Царство Твоє. Прости нам усі наші гріхи. Благослови наші скромні діла. Амінь.

Слова молитви вилітали з рота самі собою. За умовним рефлексом. Не треба було думати. Жодне з них не мало значення. Зараз вони були тільки звуком, рядом закодованих знаків. Однак, вимовляючи їх машинально, вона відчувала, як її охоплює якийсь дивний настрій. Може, навіть, так би мовити, побожний. У глибині щось стукало в її серце. «Хоч би що це було, добре, що воно не заподіє мені шкоди, — подумала Аомаме. — Добре, що я змогла добратися сюди — не має значення, куди».

— Хай прийде Царство Твоє, — повторила вона вголос. Як завжди робила в початковій школі, коли учням давали їсти. Незалежно від того, що це означало, вона щиро цього прагла. — Хай прийде Царство Твоє.

Ніби розчісуючи пальцями волосся, Тенґо гладив її по голові.

Через хвилин десять він зупинив таксі, що проїжджало мимо. Спочатку вони обоє не могли повірити своїм очам. Таксі без пасажира поволі посувалося вперед столичною швидкісною автострадою, паралізованою затором. Коли Тенґо невпевнено підняв руку, задні двері таксі відразу відчинилися і вони обоє сіли в нього. Квапливо, ніби побоюючись, що привид зникне. Молодий водій в окулярах, обернувшись до них, сказав:

— На автостраді затор, а тому я незабаром з'їду з неї на Ікедзірі. Ви не проти? — сказав таксист. Як для чоловіка його голос був пронизливим, але не дратівливим.

— Ні, — відповіла Аомаме.

— Насправді на швидкісній дорозі законодавство забороняє підбирати пасажирів.

— Наприклад, яке законодавство? — спитала Аомаме. Її обличчя, відбите в дзеркальці водія, злегка насупилося.

Таксист не міг відразу згадати назви такого закону. А обличчя Аомаме в його дзеркальці набирало щораз загрозливішого виразу.

— Ну добре, — змінив він тему розмови. — То куди вам треба?

— Можете довезти нас до станції Сібуя, — відповіла Аомаме.

— Лічильник не вимкнений, — сказав таксист, — але я візьму від вас плату за проїзд дорогою внизу, а не по автостраді.

— А чого це ви їхали без пасажира? — запитав Тенґо.

— Досить складна історія, — втомленим голосом відповів той. — Хочете послухати?

— Хочемо, — сказала Аомаме. Вона хотіла почути, що розповідають люди в цьому новому світі, навіть якщо ця історія виявиться довгою і нудною. Можливо, в ній будуть якісь нові таємниці або якісь нові натяки.

— Поблизу парку Кінута я підібрав чоловіка середнього віку, який попросив їхати швидкісною автострадою до університету «Аояма-ґакуін». Бо, мовляв, якщо їхати державною дорогою, то недалеко від Сібуї можна потрапити в затор. Тоді ще не було інформації про затор на столичній швидкісній автостраді. Рух на ній був нормальний. Як той пасажир казав, у кварталі Йоґа я виїхав на швидкісну автостраду. Та, як самі бачите, опинився в заторі — на дорожній розв'язці Таніматі начебто сталося зіткнення машин. І от я виїхав на автостраду, але ніяк не міг добратися до з'їзду на Ікедзірі. А тим часом мій пасажир зустрів свою знайому. Коли ми надовго застряли біля Канадзави, ця випадкова знайома сиділа за кермом сріблястого автомобіля «Mercedes-Benz coupe», що рухався паралельною смугою. Спустивши шибку, вони переговорили, й вона запропонувала йому перейти до себе. Через це пасажир сказав мені вибачливо, що розплатиться за весь проїзд автострадою і хоче пересісти до знайомої. Випустити пасажира на автостраді — нечувана річ, але все одно руху не було ніякого, а тому я не заперечував. Пасажир перебрався до сріблястого мерседеса. Задобрив мене надбавкою, але я ледве витримував. Бо не міг рухатися. Насилу допхався сюди. Зовсім недалеко до з'їзду на Ікедзірі. І саме тоді побачив, як ви підняли руку. Щось неймовірне. А ви як думаєте?

— Імовірне, — коротко відповіла Аомаме.

Того вечора вони зупинилися в номері висотного готелю в кварталі Акасака. Погасивши світло, роздяглись і, лігши в ліжко, обнялися. Мали багато чого розповісти одне одному, але це можна було зробити на світанку. Насамперед треба було взятися до іншого. Вони мовчки, в темряві, довго досліджували тіло одне одного. Десятьма пальцями й долонями визначали одну за одною його окремі частини. З тремтінням