Стефані Маєр - Світанок

біля Чарлі, щоб захистити його. Вона завжди була першою, до кого він звертав очі, коли Ренесма вчиняла щось надзвичайне для свого віку — а це траплялося нерідко. У відповідь вона зазвичай кидала погляд на Сета, мов кажучи: Еге ж, мене цим не здивуєш.

Лі почувалася серед нас навіть гірше, ніж Сью, і була єдиною, хто відверто вороже поставився до злиття наших родин. Однак між нею та Джейкобом виникла нова дружба, яка тримала її близько до нас усіх. Одного разу я запитала його про це — повагавшись, бо не хотіла пхати носа в чужі справи, але їхні стосунки настільки змінилися порівняно з тими, що були колись, аж я не могла потамувати цікавість. Він стенув плечима і сказав, що це все пов’язано зі зграєю. Тепер вона була другою після нього, «бета» — як колись, давним-давно, назвала це я.

— Я подумав, якщо я насправді збираюся перебрати на себе роль альфа-самця, Вожака, — пояснив Джейкоб, — мені ліпше залагодити всі формальності.

Нові обов’язки змушували її часто консультуватися з ним, а оскільки він повсякчас не відходив від Ренесми…

Лі не почувалася щасливою, перебуваючи поряд із нами, але вона являла собою виняток. Щастя — ось головна барва мого гобелену, визначальний чинник мого теперішнього життя. Настільки визначальний, що тепер я так зблизилася з Джаспером, як не могла й уявити собі.

Хоча спершу він мене дратував.

— От уже ж! — пожалілась я однієї ночі Едвардові, коли ми вклали Ренесму в її колиску із гартованого заліза. — Якщо я досі не вбила ні Чарлі, ні Сью, гадаю, цього вже ніколи й не станеться. Хотіла б я, щоб Джаспер нарешті припинив весь час нависати наді мною!

— Ніхто в тобі не сумнівається, Белло, ні на йоту, — запевнив він мене. — Але ж ти знаєш Джаспера — він не може не клюнути на приємну атмосферу. Від тебе аж пашить щастя, кохана, от він і тягнеться до тебе цілком неусвідомлено.

Едвард міцно пригорнув мене за плечі, бо ніщо так не тішило його, як моя всеохопна радість у новому житті.

Переважну більшість часу я відчувала ейфорію. Дні були закороткими, щоб я встигла намилуватися власною дочкою; ночі були закороткими, щоб устигла потамувати свою жагу до Едварда.

Але в радості був і зворотний бік. Якщо перевернути гобелен нашого життя навиворіт, там у візерунок впліталися чорні та сірі нитки страху й сумнівів.

Ренесма промовила перше слово, коли їй виповнився рівно тиждень. Цим словом була «мама», що мало б мене зробити щасливою, якби я не так лякалася її стрімкого розвитку, — я заледве змогла впоратися зі своїм застиглим обличчям, аби усміхнутися до неї. Особливо якщо зважати на те, що вона не обмежилася одним словом, а на одному подиху вимовила ціле речення: «Мамо, де дідусь?» — запитала вона ясним, високим сопрано, завдаючи собі клопоту промовити ці слова вголос тільки тому, що я перебувала в протилежному кутку кімнати. Вона вже запитувала Розалію своїм звичайним (радше незвичайним, залежно з якої точки зору розглядати) способом. Розалія не знала відповіді, тож Ренесма звернулася до мене.

Коли вона зробила свій перший крок, менш ніж за три тижні потому, ситуація була схожою. Вона просто якусь хвильку уважно дивилася на Алісу: як її тітонька розставляє букети у вази по всій кімнаті, як вона танцює туди-сюди з повними руками квітів. Ренесма звелася на ніжки, які аж ніяк не були нетвердими, і перетнула кімнату майже так само граційно.

Джейкоб не втримався й заплескав у долоні, адже було очевидно, що саме цього очікувала Ренесма. Він був настільки прив’язаний до неї, що його власні почування завжди були на другому місці; першим його поривом було дати Ренесмі все, що вона захоче. Та коли наші очі зустрілися, в його зіницях я прочитала віддзеркалення власної паніки. Я також силкувалася плескати в долоні, щоб приховати від неї свій переляк. Едвард, який був обіч мене, теж тихенько зааплодував, і хоча ми й слова не промовили вголос, але точно знали, що думаємо зараз одне й те саме.

Едвард і Карлайл захопилися дослідженнями: вони шукали відповідей, чого нам очікувати далі. Інформації було обмаль, і перевірити її правдивість було неможливо.

Аліса та Розалія зазвичай починали наш день із показу мод. Ренесма ще ні разу не вбралася в той сам одяг двічі, частково тому, що миттю з нього виростала, а частково тому, що Аліса та Розалія хотіли зібрати дитячий альбом світлин, у якому, здавалося, зібрані фото за різні роки, а не тижні. Вони зробили тисячі світлин, задокументувавши кожен крок її прискореного дитинства.

У три місяці Ренесма схожа була на великого однорічного малюка або ж на маленького дворічного. Фігура в неї була не такою, як у немовлят: вона була худенькою і граційною, більш пропорційною, як доросла. Бронзові кучерики вже сягали пояса; я б у житті не обстригла їх, навіть якби Аліса й дозволила. Ренесма розмовляла правильно, без помилок і чітко вимовляючи слова, але це траплялося рідко — вона надавала перевагу своєму способу показувати, чого їй кортить. Вона вже не тільки ходила, а й бігала і танцювала. І навіть навчилася читати.

Одного вечора я читала їй Теннісона[13], оскільки ритміка й мелодика його поезії видавалися заспокійливими. (Мені доводилося щодня шукати все нові й нові книжки: Ренесма не любила, коли їй читали на ніч ту саму історію двічі, як зазвичай люблять інші діти, а для книжок із малюнками їй узагалі бракувало терпцю). Вона простягнула руку, аби торкнутися моєї щоки, і в її уяві я побачила нас із нею, тільки у неї в руках була книжка. Я з усмішкою віддала їй книжку.

— «Тут музика лунає лагідніш, — прочитала вона без запинки, — за пелюстки трояндові в траві, // за вранішню росу, що впала між // каміння на стежки берегові…»

Мов робот, я забрала в неї книжку назад.

— Якщо ти сама читатимеш, як же ти заснеш? — запитала я голосом, який заледве не тремтів.

За розрахунками Карлайла ріст її тіла сповільнювався; проте мозок її розвивався нестримно. Навіть якщо тенденція до сповільнення збережеться, вона стане дорослою щонайбільше за чотири роки.

За чотири роки. А за п’ятнадцять постаріє.

Усього п’ятнадцять років життя.

Але вона була такою здоровою! Життєрадісною, веселою, сяйливою і щасливою. Її очевидний добробут дозволяв мені почуватися щасливою зараз, а майбутнє залишати на завтра.

Карлайл та Едвард тихо обговорювали різні варіації майбутнього, а я намагалася не слухати. Вони ніколи не заводили про це