Афанасій Фрезер - 100 чарівних казок світу

– О! Це багато-багато води. Вдесятеро більше, ніж у люксембурзькому фонтані. І скрізь протяг. Моїй хазяйці було добре, вона могла затикати вуха ватою… Море то ричить, то шипить, то мовчить. Ніякого ладу! За столом дуже багато риби. Діти копирсаються в піску і наступають собакам на лапи. Але ти фокс: тобі кидатимуть у воду палиці, і ти їх діставатимеш…

– Чудово!

– А коли ти втомишся, завжди біля моря на пагорку є ліс. Розриватимеш кротові нірки і кататимешся по вересу.

– Це що за штука?

– Травичка така кучерявенька. Як борода. Бузковенькі квіточки, і пахне скипидарчиком.

– Ну, дякую! Дай лапку. Що тобі привезти з моря?

– Поцуп у якого-небудь дівчиська тепленький шалик. Мій уже зносився.

– Кікі, я чесний! Я не можу. Але сьогодні у нас гості, я поцуплю для тебе шоколадного зайця.

– Мерсі. Прощай, Міккочко…

Вона пішла в куток і витерла очі об портьєру. Здається, вона в мене закохана.

* * *

«У десять разів більше за люксембурзький фонтан…» У цих болонок немає ніякого окоміру. У двадцять разів більше! Аж до неба вода і більше нічого. І солона, як оселедець… Чому солона? Адже дощик прісний і струмочок в лісі, який весь час підливає в море воду, теж прісний. Га?

Люди ходять голі, у смугастих і чорних попонках. У дірки знизу встромляють ноги. Ґудзики на плечі. Взагалі – по-дурному. Я, слава богу, купаюся без костюма. Ой, що ми із Зіною витворяємо у воді! Я гавкаю на прибій, а вона кидає в мене м'ячик… Але він великий і слизький, а рот у мене маленький. І ніяк його, чорта, не прокусиш! Гав!

Подружився з усіма дітьми. Є такі маленькі, що навіть не можуть сказати «Міккі» і кличуть мене: «Мі»! Сидять голісінькі на піску і пускають бульби. А один все намагається собі ногу в рот засунути. Навіщо?…

Я бігаю, витягую з води дитячі кораблики, стрибаю через їхні пісочні споруди, бігаю наввипередки з пуделем Джеком, і весь берег мене знає. Який чудовий фокс! Чий це фокс? Зінин? Славний фокс!..

* * *

Чоловіки ходять у білих костюмчиках. Плавають добре, але дуже далеко запливають. Я стежу з купальних сходів і все хвилююся: а раптом потоне… Що я тоді повинен робити?

Дуже добре стрибають у воду з містка. Руки по швах, голову вперед – і бум! Перекинеться в повітрі рибкою, руки вниз – і просто в воду… Піна… Нікого немає… І випливе зовсім в іншому місці.

Я теж виліз на місток і дуже-дуже хотів стрибнути. Але так високо! І так глибоко! Затремтів і тихенько спустився вниз. Ось тобі й Міккі…

Жінки все переодягаються і переодягаються. Потім роздягаються, потім знову переодягаються. Купатися не дуже люблять. Спробує великим пальцем правої ноги воду, сяде, побризкає на себе водою і лежить на березі, як індичка у вітрині гастронома.

Звісно, є й такі, котрі плавають. Але вони більше схожі на хлопчиків. А взагалі, я нічого не розумію.

Фотографуватися вони теж люблять. Я сам бачив. Одні лежали на піску. Над ними стояли на колінах другі. А ще над ними треті стояли в човні. Називається: група… Внизу фотограф уткнув у пісок табличку з назвою нашого курорту. І ось нижня дама, яку табличка трохи затулила, пересунула її тихенько до іншої дами, щоб її затулити, а себе відкрити… А та пересунула назад. А перша – знову до неї. Ух, які у них були злючі очі!

Віршик:

Коли дами фотографуються,

Та іноді дуже нервуються,

А часом, дарма що дами,

Ладні битись ногами!..

Ага! Що я довідався!.. Море іноді божеволіє і відходить. Курорт йому набридає чи що, я не знаю. І на піску всякі черепашки і креветки і слимаки… Зіна каже, що це все морські глисти. А потім море знудиться і приходить назад. Називається «приплив – відплив».

Тутешнє море люди чомусь називають океаном.

Якось був погнався за морем, коли воно відходило, але Зіна прив'язала мене панчохою до лавки. Недопитлива дівчинка!

Вчора познайомився в сусідньому російському пансіоні з кухаркою Дариною Галактіонівною. Руки в неї товсті, як італійська ковбаса, але, загалом, вона гарненька. Називає мене «Мікіта» і все бурчить, що я з пляжу в кухню їй пісок на лапах наношу.

Пісок вимести можна! Велике діло…

* * *

Їжа так собі. Хоча я не цікавлюся: діти мене годують шоколадом, котлетками і чим тільки хочете. Зіна все просить, аби я так багато не їв, а то в мене зробиться ожиріння серця і мене доведеться везти до Марієнбада. А що, якби був курорт для фоксів? Фоксенбад! Ось би там відкрити собачий кінематограф… Собачі перегони, собачу рулетку, собачий санаторій для подагричних бульдогів… Вмираю від злості! Чому, чому, чому для нас нічого не роблять?

Котів тут немає. Жодного кота. Ані півкота. Ані чвертькота… Невже вони всі пішли на котлетки? Брр! Ні, ні, я бігав на кухню, дивився: курятина, теляче м'ясо, баранина… А то б я з курорту світ за очі втік!

Зіна вчора мені влаштувала місячне затемнення. Місяць був такий круглий, величезний, блідий… Зовсім як живіт у нашого господаря пансіону. Я задумався, засумував і трі-шеч-ки підвив. Тільки дві-три нотки… А Зіна взяла й наділа мені на голову купальні штани.

– Ти, – каже, – не маєш права після десятої години вити!..

Але, по-перше, у мене немає годинника, і навіть кишені для нього немає… А по-друге… настрій від годинника не залежить.

Хотів послати Кікі листівку з привітом… Але консьєржка ревнива – не передасть.

Чудовий і славний

фокс Міккі

У зоологічному саду

У Зіниного тата завжди «справи». У людей так вже ведеться – за все треба платити. За віллу, за парасольку, за м'ясо, за булки, за ошийник… і навіть, кажуть, скоро на фоксів подвійний податок буде.

А щоб платити – потрібні гроші. Гроші бувають круглі, металеві, з дірочками – це «су». Круглі без дірочок – це франки. І потім різні паперові. Паперові чомусь дорожчі і починаються з п'яти франків. Гроші ці якось «падають», «піднімаються» – абсолютно дурна історія, але я не людина, і мене це не обходить.

Так от, щоб мати гроші, треба робити «справи». Зрозуміли? І Зінин тато поїхав на тиждень до Парижа, узяв із собою Зіну, а Зіна – мене. І поки її тато «бігав» у справах (він чомусь у справах завжди бігає, ніколи не ходить), Зіна взяла мене на ланцюжок, сіла в таксі (чому воно так гидко пахне?) і