Жюль Верн - 20 000 льє під водою

усі нації світу об'єдналися тепер у полюванні не на якусь морську химеру, а на людину, яка палає вогнем непримиренної ненависті!

Ці думки повернули мене в минуле, у той час, коли ми тільки-но вирушили у експедицію, метою якої було знищення невідомого ворога. І тепер ті, хто нині перебуває на військовому кораблі, вважають нас небезпечними злочинцями, яких треба стерти з лиця землі. На доказ вірності моїх здогадів довкола градом сипались ядра. Але, на щастя, жодне з них ще не влучило у «Наутилус».

Військовий корабель тепер був недалеко, приблизно за три милі від нас. Можна було бачити, що його корпус броньований. Незважаючи на сильний обстріл, капітан Немо не з'являвся на палубі і не віддавав команди занурюватися. Мушу зауважити, що якби бодай одне ядро поцілило у «Наутилус», ніхто із нас не врятувався б.

Після чергового пострілу канадець сказав мені:

— Пане професоре, ми мусимо зробити усе можливе, аби виплутатися з цієї халепи. Нумо сигналізувати! Хай йому грець! Може, там зрозуміють, що ми порядні люди, які стали жертвами!

І Нед Ленд витягнув з кишені свою носову хустину, щоб помахати нею у повітрі. Але щойно він розвернув її, як був збитий з ніг залізною рукою. Хоча гарпунер сам був богатирем, він упав, як підкошений сніп.

— Негідник! — крикнув капітан Немо. — Чого ти домагаєшся? Ти прагнеш, аби «Наутилус» продірявив тебе своїм бивнем раніше, ніж він ударить у цей корабель?

Капітан Немо викрикував страшні слова, але ще страшнішим був на вигляд сам. Його обличчя аж побіліло від гніву, зіниці очей розширилися. Він не говорив, а гарчав. Нахилившись над канадцем, він трусив ним, немов стеблиною.

Потім, залишивши спантеличеного Неда Ленда, він повернувся у бік корабля, який кидав ядра довкола «Наутилуса».

— А! Корабель проклятущої влади! Ти знаєш, хто я такий! Я не мушу бачити кольорів твого прапора! Дивися! Я покажу тобі колір свого знамена!

І капітан Немо розгорнув такий самий чорний прапор, як той, що був залишений розвіватися під вітрами Північного полюса.

У цю ж мить одне ядро влучило по косій у корпус «Наутилуса», не ушкодивши його, а лише зачепивши; воно рикошетом пролетіло повз капітана й упало у море.

Капітан Немо, звертаючись до мене, наказав:

— Зійдіть униз, ви і ваші товариші.

— Капітане, невже ви атакуватимете цей корабель? — з жахом вигукнув я.

— Я потоплю його!

— Ні! Ви цього не зробите!

— Зроблю, — холоднокровно сказав капітан Немо. — І не раджу вам осуджувати моїх дій. Якась невідома сила покерувала так, що ви взнали те, чого не мали знати. На мене напали. Я захищатимусь, безпощадно! Зійдіть униз!

— А чий це корабель?

— То ви не здогадуєтесь? Тим краще! Хоча б це залишиться для вас таємницею! Повторюю: зійдіть униз!

Вибору не було, ми мусили виконати наказ. Спускаючись усередину судна, ми бачили, що довкола капітана стіною стоять п'ятнадцять моряків «Наутилуса» і з виразом непримиренної ненависті дивляться у бік корабля. Я відчув, що вони всі як один палають жагою помсти.

Поки ми сходили трапом вниз, ще одне ядро ковзнуло по «Наутилусу», і я почув, як капітан Немо крикнув:

— Бий, божевільний! Витрачай намарне свої ядра! Ти не втечеш від бивня «Наутилуса»! Але загинеш ти не тут! Я не хочу, щоб твої останки змішалися з останками героїчного «Месника»! Вам не належить покоїтися поряд!

Я пішов до себе в каюту. Капітан і його помічник залишилися на палубі. Запрацював гвинт, і «Наутилус» дуже скоро опинився поза межами досяжності снарядів з борту ворожого корабля. Нас переслідували, але капітан Немо лише тримав безпечну дистанцію, він не віддалявся настільки, щоб випасти з поля зору противника.

Десь близько третьої години дня, потерпаючи від хвилювання і невідомості, я підійшов до центральних сходів. Кришка люка була відчинена. Я насмілився піднятися на палубу. Капітан Немо швидкими кроками міряв палубу, поглядаючи на корабель, що перебував за п'ять-шість миль від «Наутилуса». Підводний човен подібно до хижака кружляв навколо двопалубного корабля і, спонукуючи його до переслідування, заманював плисти у східному напрямку. Сам «Наутилус» не нападав. Можливо, капітан Немо вагався, чи потрібно це робити.

Я хотів було ще раз спробувати заступитися за невідомий корабель. Та щойно я звернувся до капітана Немо, як він змусив мене замовкнути такою різкою відповіддю:

— Я сам — закон і суд! Він нападає, а я захищаюся! Він — мій ворог! Він забрав у мене все, що я любив, про що дбав, що було сенсом мого життя: дружину, дітей, батьків! Усе, що я ненавиджу, — там! Тож замовкніть!

Я глянув на корабель, густо укутаний парою, і зійшов униз до вітальні. Консель і Нед Ленд були там.

— Біжімо! — вигукнув я.

— Чудово! — відповів Нед Ленд. — Чий це корабель?

— Не знаю, не вдалося з'ясувати.

— Та… чий би він не був, його потоплять ще до півночі! Хай там що, краще загинути разом із ним, аніж бути спільниками у помсті, коли навіть не знаєш, чи справедлива вона.

— Я думаю так само, — промовив Нед Ленд. — Треба дочекатися повних сутінок.

Настала ніч. На «Наутилусі» було тихо. Я подивився на компас — курс не змінився. Було чутно, як працює гвинт, врізаючись у воду швидкими ритмічними рухами. «Наутилус» плив на поверхні моря.

Ми з друзями вирішили бігти, тільки-но військовий корабель наблизиться на достатню відстань. Нам пощастило, небо освітлювала повня. Якщо ми опинимося на військовому кораблі, то зможемо бодай спробувати врятувати його, попередивши про удар, який готує капітан Немо. Декілька разів мені здавалося, що «Наутилус» збирається атакувати. Але ні, він лише підпускав противника ближче, а потім знову відступав на безпечну відстань.

Частина ночі минула без пригод. Ми чекали слушного моменту, аби втекти. Нед Ленд волів би кинутися в море якомога швидше. Я прохав його не квапитися. По всьому було видно, що «Наутилус» збирається атакувати на поверхні моря, і тоді наша втеча буде безпечнішою.

О третій годині ранку я, схвильований, піднявся на палубу. Капітан Немо був там. Напевно, він не сходив униз весь цей час. Капітан стояв під своїм прапором, не зводячи очей з ворожого корабля. Легенький вітер розвівав чорне полотнище над його головою. Здавалося, що магічний погляд цієї незбагненної людини, напружений і пильний, тягнув за собою військовий корабель краще, ніж будь-який буксир!

Військовий корабель був за дві милі від нас. Він наближався, тримаючи курс на світло від нашого прожектора. Я бачив його вогні, червоний і зелений, і ще білий ліхтар на великому штазі бізань-щогли. Розпливчасте світло, що відбивалося від води, давало змогу розгледіти його