Джек Лондон - Твори у дванадцяти томах. Том сьомий

селище Тра-ля-ля та втяв пам'ятну штуку з яйцями, що мало не довела до банкрутства Паливоду Чарлі, ба навіть до того, коли він виграв мільйон доларів у перегонах собачих запрягів на Юконі. На якийсь час Смок і Куций біля верхів'я Клондайку розлучилися, бо Куций мав повернутись у Доусон зареєструвати кілька займанок.

А Смок із запрягом рушив на південь, у пошуках озера Несподіванок та легендарних Двох Хатин. Шлях його пролягав через верхів'я Індіяни й цілу низку невідомих ще загірних теренів аж до річки Стюарт. Бо саме десь там, як мовили чутки, й було озеро Несподіванок, оточене бескеттям та льодовиками, і дно його укривали золоті самородки. Кажуть, ніби старожитці давніх часів, чиї імення вже позабуто, пірнали в крижану воду озера й виносили на берег по самородку в кожній руці. У різний час гурти старожитців добивалися до тієї небезпечної твердині й досліджували дно озера. Але вода була там неймовірно холодна, і одні сміливці одразу гинули, спливаючи на поверхню трупами, інші помирали трохи згодом — від сухот. Та й з тих, котрі повернулися звідти, жодному не судилося побувати на озері вдруге, хоч усі вони про це мріяли. Щоразу коїлося якесь лихо. Той провалився в ополонку нижче Сорокової Милі, другого роздерли й зжерли власні собаки, третього роздавило, впавши, дерево. Отож і мовилося про озеро Несподіванок, як про щось лиховісне. Ніхто не знав, де воно, і золото й досі лежало там на дні.

Про не менш легендарні Дві Хатини бодай хоч те знали, де їх шукати: за п'ять днів дороги від Стюарту вгору річкою Макквещен. Либонь, ті давні хатини зведено ще до того, як нога першого золотошукача ступила в Юконський край. Мандрівні мисливці, що їх перестрів Смок, розповіли йому, як давно колись вони дісталися до тих хатин та марно шукали слідів первісних розкопок.

— Їдьмо ліпше зі мною! — задумливо відраджував Куций товариша при розлуці. — Коли в тебе сверблячка до мандрів, то це ще не підстава перти проти рожна. Звідти ж ніхто не повернувся. Що то лихе місце — річ безперечна, так усі кажуть.

— Нічого, Куций. За півтора місяці я повернуся в Доусон. Юконом шлях утертий, та й, певно, перша сотня миль на Стюарті незгірше наїжджена. Старожитці з Гендерсону розповідали, що, коли річка замерзла, вгору Стюартом подалося кілька гуртів. А натрапивши на їхній слід, я покриватиму по сорок-п'ятдесят миль у день. А може, я навіть за місяць повернуся, коли вже туди дістанусь.

— Отож-бо й клопіт — туди дістатись. Але що ж, бувай, Смоку! Будь обачний, стережися лихих місць. І не соромся, коли повернеш ні з чим.

II

За тиждень Смок уже дістався до гір на південь від Індіяни. На вододілі поміж Індіяною та Клондайком він кинув санки й навантажив собак. Кожному з шести його кудлачів припало по п'ятдесят фунтів; собі самому він приділив теж таку ношу. Смок попереду пробивав плетеними лижвами стежку в м'якому снігу, а позаду ланцюжком тяглися його собаки.

Йому ще й як припало до душі таке життя — оця глибока полярна зима, безмовна пустельність та безкраї снігові обшири. де не ступала людська нога. Довкола височіли крижані верхів'я, безіменні й не занесені на карту. І ніде в непорушному повітрі не завважувало око димка від мисливського табору. Він сам-один йшов цими німотними незвіданими просторами, але самотність аніяк не гнітила його. Він усе це любив: і цілоденну працю, і гризотню собак, і густі сутінки над табором, і мерехтіння зірок над головою, і полум'яну пишноту північного сяйва.

Та найбільше він любив ту пору, коли таборився на ніч. Це була незабутня картина, і він знав, що бажання намалювати її повік його не облишить: утертий сніг, розпалене багаття, на щойно зрубаному ялиновому гіллі спальне заяче хутро; напнута парусина, що затримує і відбиває жар вогнища; закіптюжений кавник, казанок на колоді; мокасини, настромлені на патики, щоб просохли; лижви стійма в снігу. А по той бік багаття тиснуться до вогню задумливі й жадливі, пелехаті й припалі інеєм собаки, що пухнастими хвостами прикривають собі лапи, і ще зусібіч — мур непроглядної пітьми.

Такої часини Сан-Франціско, «Хвиля» й О’Гара здавалися страшенно далекими, давно загубленими тінями химерних снів, що, може, ніколи й не снилися. Тепер йому не вірилося, що він жив давніше якимось іншим життям, і вже зовсім неймовірною здавалася думка, що він колись бабрався в каламутному потоці міської богеми. На самоті, не маючи з ким словом перекинутись, він думав багато, глибоко й просто. Смока жахнуло, скільки він змарнував років, живучи в місті, поглинаючи нікчемність шкільних та книжних філософій, претензійний цинізм художницької та журналістської братії, лицемірство діловиків у їхніх клубах. Бо ж вони не відали, що таке справжній апетит, чи сон, а чи здоров'я, вони ніколи не зазнавали дошкульного голоду, болісно солодкої знемоги, не відчували, як вирує дужа кров у жилах, збурена тяжкою роботою, наче вином. І весь той час ця чудова, мудра, спартанська північна країна існувала поруч, а він навіть не знав про неї. Дивно, як це він, явно створений для цього суворого життя, ніколи не відчув бодай найменшого поклику, що знадив би його сюди. Та з часом це таки сталося.

— Зате ось тепер, Жовтомордий, я он як чую той поклик!

Собака наче на відповідь Смокові хутко підняв одну, тоді другу лапу, а потім знов їх укрив хвостом і весело ошкірився через багаття.

— Спенсерові було вже під сорок, коли він відчув своє основне покликання. Я не так забарився, мені-бо ще не стукнуло й тридцять. Ось тут моє покликання. І я майже навіть шкодую, чом не народився вовченям — був би братом тобі, Жовтомордий, та всім твоїм родакам.

Не день, не два блукав Смок серед хаосу ущелин та гірських хребтів, що стояли таким неладом, наче їх порозкидав тут якийсь космічний жартівник. Марно він шукав струмка чи потічка на південь — до Макквещену чи Стюарту. А тоді знялася дика буря й захурделила з гір снігом. Перебуваючи понад смугою лісів, він не мав з чого розкласти багаття і два дні навмання вишукував дорогу вділ. Другого дня надвечір Смок добувся краю велетенського стрімчака. Падав густий сніг, і годі було розгледіти підніжжя скелі, ані тим паче наважитись на спуск. Загорнувшись у хутро, оточений своїми кудлачами, Смок просидів цілу ніч у сніговому заметі, і все стерігся, щоб не задрімати.

На ранок хуга вщухла, і Смок виповз на розвідини.